- Глава 5 -

Я сиджу з Олею в нашій улюбленій кав’ярні після роботи, обережно помішую капучино і розповідаю їй усе – від моменту, коли зайшла до кабінету Єгора, до тієї секунди, коли він назвав ту ніч “помилкою”.

Оля слухає уважно, а потім, замість співчуття, усміхається:

– Ну, головне, що тебе не вигнали. Це ж чудово!

Я киваю, теж усміхаюся, але всередині є щось інше.

– Так… чудово, – повторюю, хоча відчуваю дивний присмак. Бо, якщо чесно, мені трохи сумно. Якось надто легко він усе це закрив. Наче нічого й не було. А я ж знаю – він не з тих, хто діє спонтанно і бездумно. Він завжди принциповий, особливо в питаннях, які стосуються роботи. А тут – взяв, переспав зі мною, назвав це помилкою і просто забув.

Може, я й справді для нього просто дівчина на один вечір. Може, це й на краще.

Я роблю ковток кави, в думках знову повертаючись до Діми. І розумію, що, по суті, отримала ідеальну помсту. Ніч з Єгором, хай як він це називає – закрита сторінка. І я відчуваю себе… спокійно.

Головне, що я зберегла роботу, можу оплачувати квартиру й жити далі – без Діми, без тих почуттів, які колись для мене були всім. А тепер їх просто не стало.

Я відставляю чашку, дивлюся на Олю й кажу:

– Може, і справді, все так і мало бути.

Вона усміхається і піднімає келих з лате:

– За новий розділ твого життя, подруго. 

Я стукаюся своєю чашкою й, уперше за довгий час, відчуваю, що можу його почати.

Після посиденьок з Олею їду додому. Настрій доволі хороший, і це не може не тішити. Та це ненадовго, бо як тільки повертаю за ріг свого будинку, одразу помічаю знайому машину. Мене ніби хтось зупиняє на місці – серце стискається, і я вже готова розвернутися та піти в інший бік, але не роблю цього.

Дверцята відчиняються, і з салону виходить Діма. У руках у нього величезний пакет з червоними трояндами, які аж ріжуть очі цією показною яскравістю. Він іде прямо до мене, наче нічого не сталося.

Я роблю глибокий вдих. Розумію, що ця зустріч мала відбутися рано чи пізно. Ми були разом не кілька днів. Я його справді кохала. Але зараз навіть думки немає про те, щоб пробачати.

– Це тобі, – каже він, простягаючи мені квіти.

Я навіть не торкаюся пагонів.

 – Залиши собі, – відповідаю холодно. – Або краще подружці своїй подаруй.

Його усмішка – нервова, натягнута. Він ставить квіти на найближчу лавку, наче боїться, що я просто розвернусь і піду.

– Даш, те, що ти бачила… це було тільки один раз, – починає він, намагаючись виглядати щирим. – Я… не втримався. Це більше не повториться.

Я дивлюся на нього й думаю, як легко він це вимовляє. Наче мова йде про дрібницю, яку можна зам’яти.

– Для тебе, може, це дрібниця, – кажу я тихо, але чітко. – А для мене зрада – це найгірше, що може бути.

Він зітхає, наче я просто не хочу його зрозуміти.

– Дашо, я…

– Не треба, – перебиваю його. – Між нами все скінчено. І будь ласка, перестань жалітися моїй мамі. Навіть вона тобі не допоможе цього разу. 

Я розвертаюсь і йду до свого під’їзду, не озираючись. Але слова, які Діма кидає мені в спину змушують мене зупинитися:

– Думаєш, я бігати за тобою буду? Та як би не так! Сама повернешся, коли зрозумієш, кого втратила!

Зітхаю і йду далі. Думаю, не варто його переконувати, що цього не буде. Нехай Діма тішить своє его, а я буду жити далі. Сама. 

Я заходжу до квартири, знімаю взуття, кидаю сумку на диван й одразу переодягаюся в улюблені домашні штани та м’який світшот. На кухні швидко дістаю з холодильника все, що можна перетворити на вечерю, ставлю сковорідку на плиту і вмикаю музику на повну.

Відомі хіти лунають із динаміка, і я ловлю себе на тому, що підтанцьовую між плитою та столом, наче в кліпі. І головне – я взагалі не думаю про Дмитра. Дивно, бо ще вчора будь-яка згадка про нього була б як лезо по серцю. Але тепер наче відрізало.

Може, тому, що одразу після тієї сцени я провела ніч з Єгором? І, як би я це не називала, саме це, здається, і відпустило мене.

Так, іноді в голові спливають вечори, які ми з Дімою проводили разом. Наші поїздки, як ми валялися на дивані, дивилися фільми, сміялися з дурниць. Але тепер, згадуючи все це, я усвідомлюю дещо важливе.

З одного боку, я рада, що застала його на зраді саме зараз. Що все закінчилося до того, як дійшло до весілля чи, не дай Боже, до дітей. Я змогла просто відрубати кінці й продовжити жити далі.

Бо якщо Діма зрадив один раз – він однозначно зробив би це ще. І тепер це вже не моя проблема.

Я ставлю вечерю на стіл, беру виделку, і, підспівуючи пісні, розумію: вперше за довгий час мені дійсно добре наодинці з собою.

Наступного ранку я знову в офісі рівно о восьмій. Єгор тримається так, ніби між нами й справді тільки робота. І, чесно кажучи, я цьому рада.

Він проводить зустрічі, я ношу каву, складаю папери, відповідаю на дзвінки. Все наче звично, рівно і… безпечно.