- Глава 4 -

Ми з Олею сидимо на ліжку, обидві з кавою, обговорюємо вчорашнє свято. Вона сміється, я більше червонію, ніж говорю, і ми домовляємось, що це – корпоративна таємниця, яка ніколи не покине цих стін.

Згодом ми збираємо речі, спускаємось у фоє. Більшість гостей уже роз’їжджаються: хтось тягне валізи, хтось допиває каву за довгим столом, а хтось уже встигає обговорити, хто з ким пропав вночі.

На вулиці холодно, ранкове повітря свіже, з присмаком соснового лісу. І от, коли ми з Олею виходимо на ґанок, я помічаю свого боса.

Єгор стоїть біля чорної машини, говорить з кимось по телефону. Сорочка, темний піджак, обличчя спокійне, як у людини, яка ось-ось вирушить на ділову зустріч.

Він кидає погляд у наш бік – короткий, майже невимушений. Ні натяку на вчорашнє. Ні тіні визнання в очах.

– Доброго дня, – кидає рівно, так, ніби ми зустрілись у коридорі офісу між двома нарадами.

– Доброго, – відповідаю і навіть примудряюсь усміхнутися.

Єгор здається таким самим, як і завжди. Ні краплини розуміння в очах, наче й не було вчорашньої ночі. Він гримає дверима машини, сідає за кермо і виїжджає з території, залишаючи за собою лише запах бензину й відчуття… невисловленості.

Оля свистить, бо емоції й в неї зашкалюють. 

– Ну, принаймні не зіпсував атмосферу, – бурмоче вона, ховаючись у таксі, яке якраз приїхало за нами. – А ти ще хвилювалася, що буде незручно.

Я сідаю поруч. Автомобіль рушає в бік міста, і музика з радіо плавно змішується з її голосом. Я дивлюсь у вікно, думаючи, що це все можна було б списати на алкоголь і корпоративну магію. Але глибоко всередині відчуваю: історія ще далеко не закінчена. Навіть якщо мій бос усім своїм виглядом показує, що все саме так. 

Таксі м’яко котиться трасою в бік міста. За вікном – красивий ранок, сонце тільки починає підійматись, і тіні від дерев лягають довгими смугами на асфальт.

Оля сидить, обійнявши себе руками, але очі в неї вже блищать від цікавості.

– А знаєш, що б там не сказав тобі Єгор, коли ви знову зустрінетесь в офісі, ти не шкодуй про вчорашню ніч, – заявляє вона.

– Олю… – протягую я, вдаючи, що втомлена і хочу спати, але насправді чекаю, що вона скаже далі. 

– Бо я згадую, якою розбитою ти була після зради Дмитра. А так ти хоча б помстилася йому. Хіба не плюс? 

Я закочую очі, але усміхаюся, бо Оля має рацію. Мій бос значно кращий за Дмитра. В ліжку так точно…

– Знаєш, якби вчора зранку хтось сказав, що я кину торт Дімі в обличчя, а потім буду танцювати з босом і… ну, далі ти знаєш, – я махаю рукою, – я б точно не повірила.

– Ага, а я б повірила, – сміється вона. – Ти ж завжди в глибині душі тягнулась до пригод.

Я трохи замовкаю, дивлюсь у вікно. Сонячне світло відбивається від асфальту, а в голові занадто багато думок. Думаю, що ще й з Дімою доведеться говорити. Сумніваюсь, що то була остання наша зустріч. 

Таксі зупиняється біля мого будинку, і я майже з полегшенням вдихаю знайоме повітря під’їзду. Нарешті – мій диван, моя ковдра, і жодних корпоративних див. 

Я піднімаюся на свій поверх, вставляю ключ у замок… і чую знайоме клацання шпильок за спиною. Обертаюся і мало не стогну вголос.

– О, ти вдома, – каже мама, і в її голосі чути не радість, а якесь дивне полегшення, ніби вона боялася мене пропустити. – То я якраз вчасно.

– Мамо?.. – я мружусь, бо ще не зовсім розумію, що вона робить біля моїх дверей з самого ранку. – А ти що тут робиш?

– Мені треба з тобою поговорити, – відповідає вона, роблячи крок уперед. У руках – сумочка, макіяж бездоганний, як завжди. Вона виглядає так, наче прийшла не до доньки, а на світський раут.

Ми заходимо всередину. Я кидаю сумочку на полицю, мама – свій шарф на стілець. 

Вона байдуже оглядає мою однокімнатну квартиру, яку я орендую, і вираз її обличчя говорить сам за себе. Їй тут не до вподоби. 

– Дашо, я вчора говорила з Дмитром, – починає вона без жодних вступів.

– О, ну звісно, – я закочую очі. – Як же без цього.

– Він дуже шкодує. Каже, що сам не розуміє, що на нього найшло. І… він попросив мене з тобою поговорити.

– Він попросив тебе?.. – перепитую я, і в мене зсередини все холоне. – Тобто він навіть не спробував сам прийти і пояснити?

– Він думає, що ти зараз занадто зла, щоб його слухати, – зітхає мама, – а я… ну, ти знаєш, я його люблю. Він перспективний, надійний, багатий…

– І зрадник, – додаю я сухо, схрещуючи руки на грудях.

– Всі помиляються, – каже мама, наче це виправдання на рівні “ну, він забув купити хліб”. – Я впевнена, що він готовий виправитись. А ти… ти ж не хочеш все життя шукати когось кращого?

Я сміюся – коротко, без радості.

– Мамо, ти в курсі, що я вчора застала його в ліжку з іншою? Чи він забув тобі про це згадати?

Вона відводить погляд, але не здається:

 – Я знаю. Але він…