- Глава 3 -

– Ти ж не планувала приїжджати, – раптом каже він, не зводячи з мене погляду. Голос спокійний, але погляд – уважний, як у людини, яка всіх наскрізь бачить. 

Я роблю ще ковток – вже другого коктейлю – і відвертаюся до бару, ніби переглядаю всі пляшки з алкоголем, що стоять на вітрині.

– Так склалися обставини, – відповідаю обережно, намагаючись говорити легко, не закусуючи губу, як завжди роблю, коли нервую.

– Ясно, – він не ставить жодних зайвих питань. Тільки злегка киває. І знову п’є своє віскі – спокійно, з такою манерністю, ніби це його вечірній ритуал перед каміном.

А я... я вже відчуваю, як ноги стають ватяними, а світ навколо ледь тремтить – як в акваріумі. Розумію, що наступний коктейль може стати зайвим, але все одно замовляю його. Бо цей вечір занадто порожній без алкоголю.

Я усвідомлюю, що чоловік поряд – той самий, що ці два роки дратував мене своїм зверхнім тоном, холодними коментарями, постійними зауваженнями до кожного документа... А зараз він сидить поруч, мовчить, дивиться – не так, як в офісі. Ніби бачить у мені не співробітницю, а жінку. І це бентежить.

Я роблю ще один ковток, щоб заглушити непотрібні думки в голові.

Саме в цей час мій бос раптом нахиляється трохи ближче. Його голос залишається низьким, спокійним, але слова – абсолютно неочікувані:

– Танцюєш?

Я кліпаю.

Що?

Він абсолютно серйозний. І так просто дивиться на мене, ніби пропозиція потанцювати – найлогічніша річ у світі.

– Ем... – мимрю я, намагаючись переварити факт, що Єгор Сергійович щойно запропонував мені... танець.

– Це був наказ? – додаю вже з усмішкою, щоб якось врятувати себе від розгубленості.

– Якщо треба – можу оформити наказ, – кидає він так рівно, що я не стримую сміху. І несподівано навіть для себе киваю. 

– Добре. Але я попереджаю: я трохи п’яна і можу наступити вам на ногу.

– Я готовий до жертв, – відповідає, підводячись і простягаючи мені руку.

Я кладу свою у його долоню. І щось у цьому русі... таке просте, але водночас особливе. Пальці обгортають мене так, ніби він точно знає, куди мене вести – і на танцмайданчику, і, можливо... далі.

Ми виходимо в центр зали, і я відчуваю, як музика пробивається крізь тіло ритмом, схожим на серцебиття. Усе навколо блимає: світло, вогники, блискітки на сукнях і – трохи – в очах. Усе злегка пливе, але приємно.

Єгор не каже жодного слова. Просто кладе одну руку мені на талію, а іншою бере мою. І ми рухаємось. Неспішно, м’яко, не зовсім у ритм, але досить плавно, щоб це вже точно вважалося танцем.

Капець, я танцюю з Єгором Сергійовичем.

З усіх чоловіків на планеті я обрала власного боса. Чи то правильніше буде сказати, що це він мене обрав? 

З тим самим, який місяць тому влаштував мені лекцію на десять хвилин через неправильно складений файл. З тим самим, що може одним поглядом змусити всіх мовчати на нарадах. З тим самим, якого я зазвичай обходжу стороною і називаю в голові музикантом, який чудово грає на нервах.

Але ось зараз він… інший. Він не виглядає злим. Не виглядає заклопотаним. Не виглядає людиною, яка вчора звільнила менеджера за спізнення.

Він просто дивиться на мене. Так, ніби я – єдина жінка в цій залі. Або й у світі.

Його рука на моїй талії – тепла. Його очі – спокійні, але уважні. І, чорт забирай, пахне він… грішно добре.

Зупинись, Дарино. Це алкоголь. Це п’ять коктейлів.

Це розчарування в коханні. Це все – несерйозно.

Але тіло не слухається. Мені подобається ця близькість. Мені подобається, що зараз я не думаю про Діму. Не думаю про торт. Не думаю про ту білявку в його ліжку.

Я настільки заглиблююся в себе, в спогади, які варто просто викинути з голови, що…

– Ой, – сміюсь, коли різко наступаю йому на ногу. – Вибачте... тобто... вибач.

Єгор ледь помітно кривиться, але не відштовхує. Навпаки – його рука на моїй талії стає ще впевненішою. Він обережно, але рішуче притягує мене ближче, так, що між нами залишається хіба що кілька подихів.

– Здається, з тебе досить коктейлів, Дашо, – говорить він низьким голосом, ніби це не пропозиція, а діагноз.

– Згодна... – хіхікаю. – Ще один – і я почну читати вам вірші. Про любов.

Єгор дивиться на мене – довше, ніж треба – і на його вустах з’являється щось схоже на... усмішку? Ну, принаймні мікроскопічна версія її там точно з'явилася..

– Мабуть, тобі варто піти в номер, – каже він спокійно, ніби ми обговорюємо план на нараду. – Я проведу тебе.

– А ви завжди такий турботливий? – піднімаю брову, але вже тягнуся до свого піджака.

– Ні, – відповідає. – Але з тобою... якось виходить.

Зі мною.

У мене в животі щось підскакує. Або то просто від коктейлів.

Я забираю свою сумочку, накидаю піджак і киваю.