- Глава 2 -

Я виходжу з квартири швидко, без зупинок, наче боюсь, що торт зараз повернеться назад і вдарить мене наче карма по потилиці. На сходах серце гупає десь у вухах. У ліфті дивлюсь на себе у дзеркало – губи тремтять, але обличчя дивно спокійне. Можливо, це шок. А можливо – я просто геніальна акторка.

Щойно виходжу з під’їзду на свіже повітря, телефон у сумочці починає шалено вібрувати. Це Діма. 

Телефон дзижчить, як скажений. Один дзвінок. Другий. Третій. Четвертий. Я ж відхиляю. І ще раз. І ще. Потім вмикаю беззвучний режим.

Холодний вечірній вітер б’є в обличчя, але в цьому навіть є щось приємне. Йду кудись навмання – між під’їздами, минаючи вивіски аптек, кафе, темні вікна квартир. 

Дістаю телефон, ігноруючи пропущені дзвінки. Шукаю в контактах подругу й одразу телефоную. 

– Алло! – кричить знайомий голос у слухавці. На фоні гупає музика, хтось кричить, хтось регоче. 

 – Олю, я застукала Діму з іншою, – випалюю одразу, і на тому кінці досі хтось сміється, тільки голосу Олі більше не чути. Сподіваюсь, вона не втратила свідомість від такої новини. 

– Ну нарешті! – вигукує вона, не зовсім те, чого я чекала. – Тобто… Блін. Пробач. Але я ж казала! Діма твій – козел, і зрада тобі була лише питанням часу. 

Я опускаюсь на першу-ліпшу лавку десь у напівтемному парку. Навколо хрумтить жовте листя, над головою ледь чутно шумить вітер. На фоні в телефоні знову включають музику – тепер щось веселе, танцювальне.

– Знаєш, я щойно кинула йому торт в обличчя. 

 – Чекай… Що?! – Оля регоче так, що навіть я усміхаюсь. – Ой, Дашо, це найкраща річ, яку ти могла зробити з тим мудаком!

– Мені, мабуть, треба поплакати, – бурмочу, витираючи очі рукавом. – Але я якось… не можу.

 – Бо він не вартий навіть твоїх сліз. Він навіть крему з торта не вартий!

 – Він, до речі, навіть його не спробував, – усміхаюсь.

 – Ага, він просто в ньому скупався.

І тут я таки сміюся. Через сльози, але щиро. Це було смішно. І боляче. Але смішно.

– І що тепер? – питає Оля трохи спокійніше. – Їхати до тебе? Чи краще ти до нас? Тут весело і багато випивки. Якраз те, що тобі зараз треба. 

Я думаю. Насправді йти додому не хочу. Ще не дай Боже Діма туди заявиться. А я, як не крути, така гарна сьогодні. То, може, таки варто поїхати на святкування? 

– Викликаю таксі, – кажу Олі, і вона радісно пищить у слухавку. 

– Супер! Набереш, як будеш тут. Я зустріну! 

Подруга закінчує дзвінок першою, а я дивлюсь, як на екрані знову з'являється ім'я колишнього. Скидаю його виклик без докорів сумління і викликаю таксі. 

Їхати мені хвилин двадцять. За цей час встигаю поправити макіяж просто в салоні та освіжити зачіску. Поки роздивляюсь результат у дзеркалі, залишаюсь задоволеною. Так і не скажеш, що зовсім нещодавно я плакала. 

Коли ми під’їхали до комплексу, я спершу не повірила, що це справді те місце.

Величезна територія, обрамлена деревами, на вході охоронець у формі, далі – асфальтована доріжка до основної будівлі, яка світиться вогнями зсередини.

Комплекс просто величезний. Тут і сад, і річка, ресторан і готель. Думаю, мій бос добряче витратився, щоб привезти працівників сюди. Та з іншого боку, хто я така, щоб рахувати чужі гроші? Єгор хоч і дратує мене до божевілля, але бізнесмен він крутий. Ще й платить мені гарну зарплату.

На вході мене зустрічає адміністраторка з бейджиком.

– Дарина Олегівна? – широко мені усміхається, наче я тут найбажаніша гостя. – Вас чекають, проходьте, будь ласка.

Встигаю лише до зали ступити, як чую голос подруги:

 – Дашо! – обертаюся й бачу Олю, яка махає мені рукою зсередини приміщення. – Я вже думала, що ти передумала!

Вона виглядає шикарно – червона сукня, розпущене волосся, і келих у руці. 

 – Нарешті! – обіймає мене й з усмішкою додає: – Ну все, тепер цей вечір офіційно можна вважати успішним. Твій екс – з кремом на обличчі, ти – в заміському раю, а я – з останніми новинами про нашого всемогутнього боса.

– Обіцяний шок? – усміхаюся.

 – Такий, що вино з носа піде. Ходімо, покажу залу.

Двері відчиняються, і разом із теплим повітрям назовні виривається гучна музика, сміх, дзвін келихів. Усередині – велика, стильно оформлена зала з високою стелею, святковими гірляндами та світлом, що переливається крізь призматичні люстри. Атмосфера – як на весіллі успішного депутата. Але без нареченої. І з бонусом у вигляді відкритого бару.

– Дашо! – вигукують дівчата з бухгалтерії. – Яка ти красива!

Я автоматично усміхаюсь, вітаюся з усіма, киваю, кажу кілька “добрий вечір”, “я ненадовго” і “та просто заскочила” – хоча вже точно знаю, що не просто.

Знімаю піджак, і залишається лише сукня. Та сама, кольору марсала, що облягає фігуру, підкреслює талію і відкриває ключиці. Відчуваю на собі погляди. Але мені байдуже. Сьогодні я… вільна.