- Глава 1 -

– То ти справді не їдеш? – тон подруги звучить так, ніби я щойно сказала, що збираюся вистрибнути з вікна. 

Я лише знизую плечима й продовжую набирати повідомлення.

– Корпоратив – це не моє. Я вже два роки тут, нічого нового не побачу. Та й… – дивлюсь на годинник. – У Діми сьогодні день народження. Хочу зробити йому сюрприз.

На столі вже стоїть коробка з тортом, обгорнута в блискучу плівку, а в пакеті – облягаюча сукня кольору марсала, легкий піджак і туфлі на високих підборах. Тільки-но закінчиться мій робочий день, переодягнусь і поїду до свого хлопця. 

– Балуєш ти його, – кривиться Оля, яка Діму на дух не переносить. Каже, що він бабій, і це лише питання часу, коли ми розійдемось. 

– Не ображайся, Оль. Я впевнена, що ти й без мене гарно проведеш час. 

– Звісно, проведу, – фиркає. – Свято за містом. У нашому розпорядженні весь комплекс, і навіть готель заброньований, щоб ніхто вночі не повертався в місто. Ти точно не поїдеш? 

– Ні, – сміюсь. 

Зрозумівши, що переконати мене не вийде, Оля залишає приймальню, а я закінчую всі справи на сьогодні. Попереду вихідні, які я збираюсь провести в ліжку зі своїм хлопцем. 

Я так глибоко задумалася, що мало не знепритомніла, коли двері до кабінету мого боса різко розчахнулися, наче ворота в пекло, і Єгор Сергійович з’явився перед моїм носом. 

– Дарино! – голос, як завжди різкий, бо мій бос постійно чимось не задоволений. – А ти куди зібралася?

Поки думаю, що відповісти, повільно розглядаю свого боса з голови до ніг. Він стоїть у дверях, як завжди ідеально вдягнений: біла сорочка з закоченими рукавами, чорні штани, на зап’ясті годинник, який коштує більше, ніж мій річний оклад. А ще – цей погляд, який змушує усіх у радіусі двох метрів завмирати. І мене теж. 

– Я вже закінчила роботу, – кажу стримано. – Ви ж казали, що після третьої можна йти, якщо не залишаєшся на корпоратив.

– Не думав, що мої слова хтось сприйме буквально, – він підходить ближче, розглядаючи мене знизу до верху. – Вечірка за містом. Ти – обличчя офісу. Як я маю пояснити твою відсутність?

Я вдихаю, намагаючись стриматися.

– Поясніть, що секретарка не робот. У неї теж є особисте життя.

Його брови ледь піднімаються від моєї зухвалості. Маю сказати, що я не завжди така. Сьогодні радше виняток з правил, бо мені треба до Діми, а бос нехай їде на вечірку.

– Радий чути, що в тебе є особисте життя. Але не варто забувати, за що отримуєш зарплату, – холодно карбує і повертається до свого кабінету, голосно гримнувши дверима.

Це було боляче. І несправедливо. Але я вже встигла звикнути, що Єгор Сергійович – чемпіон з пасивної агресії та раптових перепадів настрою.

Я нічого не відповіла, бо добре знаю, що не варто його ще більше дратувати. Відпустив – і на тому спасибі. 

Я ще кілька хвилин сиджу за столом, вичікуючи, поки не вщухне серцебиття після “милої” розмови з босом. Та врешті встаю, хапаю пакет із сукнею й косметичку і прямую до жіночої вбиральні, яка на другому поверсі. Саме там дзеркало з найкращим освітленням, і взагалі – там ніколи нікого немає після третьої.

Клацаю замок і на кілька секунд просто дивлюся на себе у дзеркало. Волосся ще в ранковому пучку, очі трохи втомлені. Але сьогодні мені хочеться сяяти. Для нього.

Я розпускаю волосся, швидко його прочісую і закручую легкі хвилі на плойку, яку таємно зберігаю в шухляді офісного столу. Мої рухи відточені: я знаю, який образ хоче побачити Діма. Точніше, який завжди викликає у нього блиск в очах і ту фірмову усмішку, від якої мені тепліє під шкірою.

Макіяж – легкий, але акцент на очі. Чорна стрілка, трохи тіней, хайлайтер. Помада – приглушений рожевий, без надміру. Підкреслює, але не кричить

Переодягаюся. Сукня прилягає ідеально: тканина обіймає талію, оголює ключиці, підкреслює груди. Піджак – щоб не виглядати надто зухвало, але він полетить першим, щойно я зайду до його квартири.

Коли виходжу з вбиральні, по коридору вже чути відголоски корпоративного гомону. Хтось голосно сміється, хтось уже наливає собі шампанське, чекаючи на мікроавтобус, який відвезе усіх за місто.

Я ж крадькома повертаюся до свого робочого місця, беру коробку з тортом і перевіряю сумочку: гаманець, ключі, телефон, серветки – усе при мені. Таксі вже чекає.

Вмощуюся на заднє сидіння й пишу водієві адресу. Їхати десь пів години. Я ще раз поглядаю на коробку з тортом: ніжний наполеон з написом “З днем народження, коханий”. Простенько, але щиро.

В голові вимальовується картина: я відчиняю двері його квартири – адже в мене є ключі, він сам їх мені дав три місяці тому, сказавши: “Тепер ти тут завжди бажана”.

Я уявляю, як заходжу навшпиньки, ставлю торт на кухні, а тоді – в спальню, де він, можливо, ще лежить, відпочиваючи. І я стою у дверях, усміхаюся, а він спершу дивується, потім схоплюється, цілує, піднімає мене на руки, як завжди. А тоді каже, що це найкращий сюрприз, про який він тільки мріяв.

Я усміхаюся цим думкам і дивлюсь у вікно. Місто тягнеться за склом, і я раптом ловлю себе на тому, що трохи нервую. Діма не надто сумував, коли я зранку сказала, що не зможу бути з ним до вечора. Навіть якось байдуже відповів: “Добре, я чекатиму”. Чи, може, я просто перебільшую?