9

Коли вони разом виходили з будинку, Ігор сказав:

- Ріно, в мене є до тебе прохання, звісно, якщо ти не проти.

- Чим зможу, допоможу. Кажи.

Він відповів не одразу, наче вагаючись, чи не буде це занадто.

- Моя мама дуже хотіла б познайомитися з тобою. Подякувати улюбленому автору і подарувати милу дрібничку. Вона вишиває, коли є час.

- Я навіть не знаю, - Марина зніяковіла. – Я ж не якась там зірка.

- Це ні до чого тебе не зобов'язує, - Ігор зараз теж зовсім не був схожий на яскраву і впевнену зірку відеоблогу. -  Я не наполягаю. Та їй було б приємно.

- О… то коли? – Марина задумалась, пригадуючи: - Я завтра вихідна, а потім через два дні.

- Можна й завтра, в мами теж вихідний. Пам'ятаєш, ми проїжджали повз «Жаклін»? – нагадав Ігор. - Там чудова випічка за французькими рецептами.

- Скинеш локацію, бо я можу і переплутати, я тоді була так заклопотана.

- Добре, скину, - пообіцяв Ігор і запропонував: -  Підвезти тебе додому?

- А тобі по дорозі? – засумнівалась Марина. – Я на Лісовій живу.

- Якраз туди я і збирався.

Але чомусь їй здалось, що після цієї поїздки він зробить просто величезний гак.

*

Маму Ігоря вона впізнала одразу, вони з сином були дуже схожі – високий зріст, худорлява фігура, незвичне поєднання чорного, як воронове крило, волосся і світло-сірих очей. Дуже стильна, доглянута пані, в руках якої уявиш швидше інтелектуальний роман або витончену поезію, а не покетбук з закоханою парочкою на обкладинці.

- Ріно, я так рада вас бачити! – сказала жінка. – Я мама Ігоря, Софія Семенівна, для вас просто Софія.

- Ну, як же… - Марина звикла до іншого: що її ровесники готові були докладати всіх зусиль, щоб їх сприймали серйозно і звертались виключно на ім'я та по батькові.

Вони зайшли у будиночок, стилізований під старовинний. Інтер'єр всередині наче відтворював вітальню десь у французькій глибинці: дерев'яні столики, стільці з овальними спинками і картатою обивкою, на стіні, у строгих рамках, які не відволікали глядача, картини з вишуканими панянками.

Пахло випічкою, солодощами і кавою. Марина автоматично звернула увагу на кількість сиропів на стійках, як поставлений посуд і паперові стаканчики. Вдихнула знайомий звичний аромат кавових зерен.

- А тут непоганий вибір, правда, Софіє Семенівно?

- Ріно, я ж просила…

- Але ж незручно, - зізналась Марина.

Вони замовили лате і сіли за столиком біля вікна.

- Мені самій так буде простіше, зізналась Софія Семенівна. -  Знаєте, хочеться відчути інший вайб. На роботі ж постійно чуєш: «Семенівно, мені погано», «Семенівно, ну можна шматочок оселедця, поки мій лікар не на зміні?».

Марина засміялась від останньої фрази:

- Дорослі як малі! Я недавно за Мішею дивилась, коли він хворів… це дитина моєї подруги… і чула майже те саме: «не хочу ліків, хочу смаженої картоплі».

- І як малий зараз?

- Вже пішов до садочка. До речі, Ігор розповідав йому вашу казку про живчиків. Його так вразило, що він навіть спробував їх намалювати. Вихователька оцінила, - відповіла Марина з гордістю, наче хлопчик був її сином.

- Та казка і не зовсім моя, - Софія Семенівна зробила ковток кави. -  Якось я почула, як один студент переказував сусіду по палаті чи то мультфільм, чи книгу про нано-роботів, які лікують все в організмі, і пристосувала розповідь під малечу.

- Знайома ситуація, - погодилась Марина. - Ідеї одні й ті ж, а кожен розвиває по-різному.

- Можливо. Та як би там не було, ваші книги мені дуже подобаються, Ріно. В них завжди є надія. Доброта.

- Я стараюсь, - Марина посміхнулась. -  Хоч це і не висока полиця, але наскільки вмію. В мене ж навіть вищої освіти немає, тільки курси баристи.

Софія Семенівна заспокоїла її.

- Це нормально. Головне робити свою справу на совість. І кожен важливий на своєму місці. Я от, наприклад, не знаю, що б робила без наших санітарок. Приходиш вранці на зміну – все чисто, вимито, оброблено, марлеві серветки готові і жодна ниточка не вибивається.

- Ну… мені подобається в кафе, - Марина покрутила в пальцях дерев'яну паличку, якою помішувала напій. -  Я кожного тижня оновлюю дошку, малюю щось цікавеньке. Але буває, знайомі перепитують, чи це тимчасово, чи не думаю я отримати нормальну професію. Хоча не знаю, чим ця не така.

- І не кожен вдало зробить лавандовий раф, - весело сказала Софія Семенівна. - На це теж треба хист. Я от з кавомашиною і випічкою зовсім не дружу.

Рука дівчини завмерла над чашкою з блюдцем. Чути слова підтримки було трохи незвично.

- Любите лавандовий? Будете проходити повз «Міккі і Мінні», заглядайте. Обов'язково зроблю.

- Ох, поки не забула… я підготувала для вас блокнот з вишитою обкладинкою, для натхнення. Ця осіння композиція нагадала мені про ваш роман. Коли ви описували золоту осінь і повернення Дункана з столиці в рідний маєток.