5

Поспішаючи, вона ледь не послизнулась на сходах. Швидкими кроками побігла на зупинку, радіючи, що все ж не зважилась сьогодні взути туфлі на підборах. Наче відчувала! Ледве вскочила в забитий тролейбус і хиталась щоразу, як він підскакував на нерівній дорозі. На потрібній зупинці її ледь не виштовхнули, як корок з пляшки шампанського. Марина поправила плаття. На боку розпливлось щось жирне й вологе. Хоч би відіпралось.

Біля магазину зупинився мікроавтобус і гучно посигналив. Марина мимоволі здригнулась. З машини виліз низенький пузатий дядько і гукнув її:

- Ти Марина? Іра казала, руда.

- Я.

- Пощастило, ми одразу одне одного знайшли. Осьо, - він швидко витяг сумки з салону і поставив на тротуар. – Ну давай, я поспішаю. Малому привіт.

Продуктів дядько не пошкодував. Марина була рада за подругу, тепер Ірі не доведеться довго думати, що готувати на вечерю. Але дві важкущі сумки... вона якраз роздумувала, чи викликати таксі, і чи вдасться розплатитись через мобільний додаток, коли біля неї зупинилась новенька світло-сіра машина, і з вікна виглянув Ігор.

- Ріно, ти? Давай я допоможу.

- Ні, що ти, я впораюсь, - зніяковіла вона.

Оце так зустріч, як у дешевій комедії. Вона – розтріпана, з сумками, з плямою на новенькому платті, і тут весь такий на стилі герой. Як завжди, сяюче-біла сорочка…

- Ти серйозно збиралась тягти це все сама? – занепокоєно спитав Ігор.

- Тут недалеко, всього одна зупинка, - повільно сказала Марина, сподіваючись, що не дуже схожа на спанієля на полюванні у спекотний день. -  Навіть якось незручно викликати таксі, а тролейбуси їдуть забиті.

- Сідай, я довезу, - Ігор відкрив двері авто. -  Мені по дорозі. На якому ти поверсі?

- Не я, це для подруги. На шостому.

- Оооу, - видихнув Ігор. -  Тим більше, я допоможу. Сідай, я зараз поставлю сумки в багажник, - він швидко відкрив багажник, поставив речі, повернувся в салон і сказав: - Ріно, мені справді прикро, що все так вийшло. Ти не відповідала на повідомлення... образилась?

- Та все нормально. Я думала написати. Але на роботі було багато людей, - винувато мовила Марина і сіла на переднє сидіння. Розслаблено видихнула; який комфорт, не те що в тролейбусі, наче шпротина в банці. -  А тоді я пішла на зустріч однокласників. І коли я була в ресторані, мені зателефонувала Іра, у сина температура піднялась.

- Отакої... – Ігор стурбовано похитав головою, - скільки йому рочків?

- П'ять. Видно, щось підхопив у дитсадку.

- Буває, ми з братом теж сильно хворіли, коли були малі. Мама тоді заварювала нам чай з малиною...

- Здається, варення з малиною тут має бути, зазвичай дядя Коля передає, так що зроблю.

- Давай ще до аптеки під'їдемо? - запропонував Ігор.

- Я пізніше сама забіжу, якщо щось знадобиться. Але Іра, мабуть, залишила все необхідне. В неї завжди є запас, все ж дитина ще маленька, - Марина трохи задумливо посміхнулась. - Але дякую, що потурбувався.

Вони під'їхали до обшарпаної дев'ятиповерхівки. Біля під'їзду сидів величезний рудий кіт, поглядаючи так, наче він тут головний.

Ігор приніс сумки до дверей квартири, і Марина подзвонила сусідці, у якої подруга залишила ключі. Допитлива бабуля, побачивши з нею незнайомця, одразу проявила пильність:

- Марино, а це хто? На родича не схожий.

- Ігор мій знайомий. На підробіток разом ходили, - пояснила Марина, не вдаючись в подробиці.

- А, зрозуміла.... ого, скільки Микола передав, - бабуся поцокала язиком. -  І як завжди, забув, що Ірці на шостий поверх, а ліфт не працює. Добре, тримайся, хай малий видужує.

- Зайдеш на чай? Я думаю, Іра не буде проти, якщо я заварю тобі чашечку, - Марина відчинила двері.

- Заодно вже давай глянемо, що з ліками.

Вони зайшли. Марина спершу зайшла за шафу, якою був відділений простір для дитини. Міша лежав у ліжку, згорнувшись клубочком.

Марина торкнулась його лоба. Гарячий. Світле волосся було трохи мокре від поту, а на щічках рожевів рум'янець.

- Як ти? - турботливо спитала. - Щось болить?

- Нєєє... – пробурмотів Міша. - Тільки жарко і пити хочеться... чаю нема... я допив.

- Добре, зроблю тобі чайку з малиною, вип'єш ліки...

- Я не хочу ліки, гіркі! - завередував хлопчик.

- Не гіркі. Трохи кисленькі. Ти ж хочеш одужати, правда ж?

Ігор зайшов на кухню. Коли Марина поставила чайник, спитав:

- А Міші цукерки можна?

- Можна, але не багато. Він просто вередує, бо хтось в садочку його налякав, що медсестра даватиме гіркі таблетки, як не буде слухатися. А шипучка від температури зовсім не гірчить. Таак… - Марина заглянула в шафу і знайшла величеньку круглу коробочку. – Жарознижуюче, сироп від кашлю, краплі в ніс, все є.

- Слухай, деякі речі не змінюються! – засміявся Ігор. - Мене вихователька лякала, що буду лазити на дерево, прийде лікар і дасть укол. Знайшла чим лякати дитину медиків. Якось тато порізав пальця, то я не злякався, а одразу приніс пластир і бинт. А я ще і до школи не ходив.