3

Марина вибігла з кімнати, заливаючись сльозами. Знову пригадалось: «Вони читають цю діч, а я боюсь, щоб вони не здогадались, що я зустрічаюся з автором... як її там... «Пристрасті шотландця»». І «якби ж ти писала як Патрік Модіано».

Катя вимкнула камеру і побігла слідом за нею. Вони разом зайшли у літню кухню, Катя закрила двері на гачок, обійняла подругу і спитала:

- Маріш, що сталось? Що такого він сказав?

- Нічого… «остання крапля – приз за казку», «ніякої іншої може і не бути, просто вигорання»! Я… я, мабуть, не в формі… Діма покинув мене буквально вчора, - Марина заридала. - Сказав, що йому остогидли мої книжки! І це при тому, що я навіть не просила його читати щось з того, що я пишу. Ми взагалі цю тему не обговорювали! Я… я пишу, коли є вільний час, максимум що він знав, що я маю якийсь заробіток на донатах.

Катя обережно поправила їй волосся.

- От гад повзучий. А як їздити на твої грошенята до Києва, то гроші і не пахнуть.

- Ми разом їздили, і я сама запропонувала, - Марину трясло. -  Кать… вибач, я не можу продовжувати!.. я тебе так підводжу, але…

- Та нічого. Це ж не прямий ефір… Розслабся, - вмовляла Катя. -  Було гірше, коли Фелікс вмостився на коліна гостю студії. Білий пухнастий кіт на чорному костюмі! Відео вийшло шикарне, але як ми надовбались відчищати брюки…

Марина посміхнулась крізь сльози, згадавши, як тітка попросила Катю приглянути за котиком на час поїздки, і Катя вирішила, що величезний білий перс з янтарно-жовтими очима заслуговує на свій зірковий час. А гостем тоді був актор місцевого театру, ще той модник.

- Я… я не знаю… ти домовилася з гостем, людина витрачає свій час…

- У Ігоря тільки вчора почалась відпустка. Домовимось, я сама з ним поговорю, він зрозуміє. Та й у нього брат знімає і монтує весільні відео, тож Ігорьок в курсі, що зйомка це не тільки гламур, а ще й нерви, проблеми з технікою, всякі сюрпризи… Типу поїхали на природу – пішов дощ, тільки-но зібрався зробити вдалий кадр у залі – вирубився генератор.

- Все одно, мені так погано! – Марина схлипнула. - Сама не знаю, що на мене найшло…

Вона підняла погляд, шукаючи хоч якусь надію у знайомому, звичному затишку. Картата скатертина на столі, диванчик, накритий ковдрою з клаптів, яку пошила Катіна бабуся, шафа з посудом, плитка. Все не модне, але зручне. Краще, ніж холодні сучасні дизайни. Хоча кому як. У Діминих батьків вдома теж щось на зразок цього, а його це бісить.

- З усіма буває. Їдь додому, випий щось заспокійливе, подивись серіал, - тихо сказала Катя. -  А Дімка… добре що він пішов зараз, а не після сорока років шлюбу і дарма витрачених нервів.

Наступного дня Марина почувалась так, наче її побили. Хоча ввечері кинула випрати одяг колишнього, який збиралась потім, коли знов будуть вихідні, віднести в кризовий центр. І винесла на сміття всілякі дрібниці типу початої пачки чипсів з чилі (які вона терпіти не могла), гвинтиків незрозуміло від чого і коробок з комп'ютерними мишками («ой, вона трохи поламана, але я полагоджу»). Зробила прибирання, бо зайняти руки якоюсь справою здавалось краще, ніж дивитися мелодраму і жаліти себе.

Якби вона себе жаліла, де б вона зараз була? Але ж вона зібралась і знайшла вихід, коли незадовго до її випускного вітчим «пішов за хлібом», захопивши чималу частку сімейних заощаджень. Думки про інститут довелось відкласти до кращих часів. Вона закінчила курси барист і пішла працювати. Може, колись і повернеться до ідеї отримати освіту і дорости до адміністратора… але це потім. Зараз її влаштовувало звичне, налагоджене життя.

Хіба їй погано? Житло своє - від бабусі квартира дісталась. Робота хороша. Є хобі, є подруги.

Але Дімині слова все одно боліли. «Крінжатина, діч, це явно не нобелівка». Не всім же хапати зорі з неба.

Ранок почався з постійної відвідувачки.

- Привіт, Маринко, мені як звичайно, будь ласка. Рятуй мою нещасну душу! Очі продерти не можу. В мене просто трешовий тиждень, а ще тільки вівторок…

Відвідувачка працювала логістом, і «як звичайно» значило айс-лате з сиропом вранці і айриш по дорозі з роботи, якраз майже під самий кінець зміни.

Поки Марина готувала лате з вишневим сиропом, симпатична пані з короткою модною стрижкою виливала душу:

- Скільки раз Вадіку казали, дивитися в документи, а не на жіночі коліна! Так постійно що не поїздка, якась проблема. І доводиться терпіти, бо з водіями зараз складно.

- Співчуваю. Дійсно складно, всі про це говорять, - на автоматі відповіла дівчина.

В інший день вона слухала б історії про Вадіка, який вічно потрапляв у якусь халепу, але сьогодні робота вимагала всієї сили волі.