1

По сусідці з першого поверху можна було годинник звіряти – рівно о пів на дев'яту вона виходила у двір і починала кликати підопічних вуличних котів:

- Бася! Мурчик! Красуля! Басяяяя!

Марина відволіклась від посуду, який мила, і виглянула в вікно.

- Любов Петрівна як по графіку.

Діма сидів за столом і пив каву з пузатого кухлика з написом: «Хочу каву і мільйон доларів». Обдивлявся кухню так, наче вперше бачив: тісненька, як зазвичай в малосімейці, з холодильником з магазину вживаної закордонної техніки – магнітик, привезений з поїздки в Полтаву, прикривав подряпину – і старими шафами. Посвітлілий, витертий від часу і використання стіл можна було б з натяжкою назвати вінтажем, але Діма і його приятелі з роботи, які іноді заглядали на вогник, казали, що це звичайнісінька рухлядь.

- Емм…

- Ти печиво будеш? Люба пекла.

Мовчання.

- Дім, то печиво діставати? Їж, поки свіженьке, - турботливо мовила Марина.

Діма підняв голову, і, дивлячись кудись вбік, на різнокольорові баночки з сиропами на полиці, пробурмотів:

- Маріш, мені треба сказати тобі дещо серйозне...

- О? Щось сталось? - занепокоїлась вона. - Замовнику знову щось не так?

- Ну не зовсім... хоча і замовники мене дістали, і технічні завдання ці невизначені, і звіт про звіт що ти склав звіт... коротше... я вигорів, Маріш. Я хочу змінити своє життя.

Марина вимкнула воду і обернулась до нього. Бадьоро запропонувала:

- Давай візьмемо відпустку. На травень я якраз можу. З'їздимо кудись. Відпочинемо. Може до Лізи з Віталіком у Черкаси з'їздимо? Вони давно нас до себе кличуть.

- Ну... справа в тому, що я до всього вигорів, - Діма потер переносицю. - До рідних і до стосунків теж. Тато з його постійними жартиками про комп'ютери, оці його запрошення на рибалку... хіба він не знає, що я ненавиджу прокидатись на світанку?!

- Ти йому говорив про це? – Марина взяла рушник і стала витирати чашку. - Може він і не здогадується, що тобі від рибалки тільки мука...

- Я сто раз казав! – Діма роздратовано відставив чашку в сторону. - А він все про своє: це ж захоплення, це азарт...не бачу нічого азартного в тому, щоб втикати в річку і поплавок цілий день... мама теж... «Дімочко, ти так схуднув»... в мене ж нерви! Стрес щодня. Якщо не розвиватися - моє місце займе хтось інший. А як знайти той час розвиватися, якщо тасків повно.

- Але ж я завжди на твоєму боці, - вона розгублено подивилась на нього, все ще тримаючи чашку в руках.

- Ти завжди то на роботі, то пишеш свої дурнуваті книжки. Маріш, це крінж! – викрикнув Діма, і тут в тон йому у дворі пронизливо заверещав кіт. – Мені боляче дивитись, що ти не реалізуєшся, в тебе ж є потенціал серйозного автора. Я іду в їдальню, і щоразу чую, як бухгалтерки за сусіднім столиком обговорюють: «а Рейнольд залишиться з Алісентою чи ні?». Вони читають цю діч, а я боюсь, щоб вони не здогадались, що я зустрічаюся з автором...як її там... «Пристрасті шотландця»!

Марина повернула чашку і рушник на місце, і знову поставила чайник, хоч він вже кипів, і каву вони тільки що допили.

- Ну, Дім, на донати за ту діч ми на вихідних їздили до Києва. Ти ж казав, що розважатися не на часі, що ти заощаджуєш на квартиру, що це для нашого ж майбутнього.

- Та я тепер не знаю, чи є воно у нас, те майбутнє. Я зрозумів, що живу не своє життя. Не з тією людиною, - заговорив Діма, наче зачитуючи тексти з блогів про особистісний розвиток. - Ти не ростеш. Працюєш все в тій же кав'ярні, пишеш про кельтів і шотландців... я б зрозумів, якби щось інтелектуальне, таке як Патрік Модіано.

Марина тільки плечима стиснула. Де вона і де нобелівські лауреати? Вона пише те, що подобається їй самій - і судячи з відгуків і кількості завантажених платних книг - людям це теж потрібно.

Трагедій в житті і так забагато.

Наче на підтвердження її думок, завила сирена.

Діма глянув в телефон.

- Літають, щоб їм крила відірвало. Від цього я теж втомився. Зараз би махнути в Болгарію, погрітися на пляжі, а не оце все.

- Ну що ж. То на вечерю ти не залишишся?

- Нє-а. Я вже домовився, що ввечері ми з Толяном і Сірим сходимо в квест-кімнату, а потім кудись на піцу.

Отак буденно. Навіть без «пробач, проблема не в тобі, проблема в мені».

- Якісь речі забирати будеш? – Марина витирала рушником вже давно сухі руки.

- Та скільки їх там? – Діма скривився. - І набридли вони мені. Хоча майже нові. Ну на благодійність віддай, я не знаю...

Хотілось сказати – «ну й доїж булочку маленьку і збирайся потихеньку». Але у Марини вже не було сил ні на іронію, ні на сварки.