Глава 4. Прозріння

Залишивши Наталію на кушетці, Дмитро вийшов у коридор, залишивши двері кабінету відчиненими. Дівчина розблокувала телефон і набрала номер Влада. Він відповів тільки після трьох довгих гудків.

— Алло.

— Владе, привіт, — Наталія зітхнула. — Тут така справа… Я впала і забила ногу. Ти можеш забрати мене?

— Не зрозумів, — у динаміку на мить повисла пауза. — Звідки тебе забрати?

— З травмпункту. Я впала, коли йшла з роботи. Зараз у лікарні, мені роблять рентген. Лікар каже, що це лише забій, але…

— Нато, якщо це лише забій, то ти можеш доїхати сама, — перебив її Влад. — У мене дедлайн післязавтра, немає коли кататися містом. А зараз ще й затори на дорогах через заметіль. Я на дорогу годину витрачу!

— І що ти мені пропонуєш? На метро їхати? — Наталія стала похмурою. 

— Виклич таксі. Коли будеш під будинком, набери мене. Я спущуся і зустріну тебе.

— Яке таксі, Владе? У мене нога болить. Я йти не можу.

— Блін, Нато! От чого ти наче маленька? — у голосі Влада почулося роздратування. — До таксі якось дійдеш. Все, мені ніколи. Зателефонуй коли будеш під будинком.

У динаміку почулися короткі гудки і Наталія відсторонила гаджет від вуха. У кабінеті було тихо. Дівчина раптом відчула себе страшенно самотньою та нікому не потрібною. Владу байдуже. Робота для нього значно важливіша, ніж дівчина. Наталія закусила губу, відчуваючи на очах сльози. Навіщо взагалі Владу дівчина? Тільки «для галочки»? Бо так заведено — завести дівчину, а потім одружитися з нею і народити дітей? І що це буде за родина, у якій чоловіку абсолютно байдуже на жінку? Сліз ставало все більше і Наталія вже не могла їх стримувати. Дівчина видала тихий схлип, закрила обличчя долонями та розплакалася. Нестримно та від душі, забувши про все навколо. У коридорі почулися тихі кроки і на порозі кабінету з’явився Дмитро.

— Я все увімкнув. Можемо робити…, — побачивши Наталію, яка гірко ридала на кушетці, Дмитро замовк на пів слові та кинувся до неї. — Нато, що сталося?

— Ніч-ч-чого, — дівчина не могла заспокоїтися, продовжуючи плакати.

— Ти встати намагалася? Нога болить? — Дмитро став похмурим та огорнув долонями її плечі. — Чому плачеш?

— Вс-с-се г-гаразд, — Наталія нарешті прибрала руки від обличчя, витираючи мокрі від сліз щоки. — Нога м-майже не бол-лить. Роби рентг-ген. І я поїду.

— Що сталося? Мене лише пару хвилин не було, — Дмитро допитливо вдивлявся в її обличчя. — Ти телефонувала своєму хлопцю? Скоро він приїде?

— Та не приїде він, — схлипнула Наталія. — Він роботою зайнятий. Як і завжди… У нього ніколи не було часу на мене. Я потрібна йому тільки для того, щоб готувати та прибирати. Я не цікавлю Влада як жінка. Зовсім. Мабуть, недостатньо гарна чи…

— Ні, Нато, — Дмитро сів поруч з дівчиною та впевнено пригорнув її до себе, ховаючи в обіймах. — З тобою все гаразд. Просто твій хлопець ідіот.

— Ти навіть не бачив його.

— Але я бачив тебе, — Дмитро лагідно накрив долонею її розпущене темно-коричневе волосся. — Ти дуже вродлива і щира. Кумедна і мила. А ще смілива! Не кожна наважиться битися з… тим, кого прийняла за маніяка. Таку дівчину чоловік на руках повинен носити. І якщо твій Влад цього не бачить… Кинь його і знайди собі нормального чоловіка.

Наталія тихо схлипувала у його обіймах, не маючи сили волі, щоб відсторонитися. Потік сліз почав повільно зменшуватися. Наталія раптом зрозуміла, що її почуття до Влада теж давно згасли. Була звичка жити разом, але кохання… Воно пішло разом із сподіваннями, що Влад буде приділяти їй більше уваги. То навіщо триматися за стосунки, в яких немає почуттів? Наталія тихо перевела подих, міцніше притискаючись щокою до грудей Дмитра. У його обіймах було приємно і затишно. Наталія раптом подумала, що Влад ніколи не обіймав її ось так. Огортаючи теплом, ховаючи біля серця. Думки явно повертали не туди і дівчина неохоче відсторонилася від Дмитра.

— Вибач, — зніяковіло пробурмотіла вона. — Важкий день.

— Кожній жінці іноді потрібні міцні чоловічі обійми, — Дмитро посміхнувся та обережно провів кінчиками пальців по щоках дівчини, витираючи сльози. — Давай нарешті зробимо рентген. А потім я відвезу тебе додому.

— Не треба. Ти вже витратив на мене купу часу. Я викличу таксі.

— Ніякого таксі. Я сам тебе відвезу. Заперечення не приймаються.

Рентгенівський знімок підтвердив, що серйозних травм немає. Дмитро наклав на ступню тугу пов'язку і виписав рецепт на знеболювальну мазь, оформивши Наталії лікарняний на три дні. Лідія Іванівна допомогла дівчині одягнутися. На свій подив, Наталія навіть змогла натягнути на забинтовану ногу чобіток. Дмитро теж одягнувся і підійшов до дівчини, яка сиділа на кушетці.

— Ну що? Готова їхати?

— Угу, — Наталія опустила очі.

— Як твоя нога?

— Зараз зовсім не болить. Мені здається, що я зможу йти сама.

— Давай спробуємо. Тільки потихеньку. Не роби різких рухів.

Дмитро трохи обійняв дівчину, допомагаючи їй підвестися з кушетки. Наталія обережно стала на ноги. Болю не було. Відчувався тільки легкий дискомфорт від пов'язки, яка стискала ступню.