Розділ 10

— Зірка Смерті! — виривається в мене мимоволі.

— Що? — Данилевський виглядає спантеличеним, але гелікоптер вже приземляється на дах, і він підштовхує мене до дверей, які відчиняються переді мною.

Обурено відпихаю його руки. Чи обов'язково знову хапати мене за зад? У мене ще з минулого разу плями не прогоріли.

— Марто, припини, ти зараз відірвеш мені пальці, — перекрикуючи гуркіт гвинтів, лається чоловік. — Я намагаюся тебе підсадити.

У дверях з'являється чоловік у навушниках із мікрофоном, напевно, пілот. Тому що, крім нього, в салоні більше нікого немає.

Він втягує мене всередину, і Данилевський нарешті прибирає свої руки. Пілот сідає за штурвал, і гелікоптер піднімається над дахом. Давид так і сидить у своєму кріслі.

— Гей, послухайте, — обурено говорю, — ви що, хочете його тут кинути?

— Сядьте і пристебніться, — каже пілот і повертається до штурвала.

Вертоліт пролітає до краю будівлі і опускається так, щоб дверцята були нарівні з дахом. Звертаю увагу, що поруч із пілотом відсутнє крісло. Тільки збираюся запитати, чому, як бачу Данилевського, що під'їжджає до краю.

— Тільки не кажіть, що він зараз… — починаю говорити і видаю напівзадушений зойк, закриваючи обличчя руками.

Не те щоб я за кілька годин так встигла прив'язатися до фіктивного чоловіка. Але й побачити, як він падає разом із кріслом з даху ресторанного комплексу наразі не готова. А тим часом Давид відкриває частину огорожі як хвіртку і в'їжджає прямо в салон гвинтокрила на місце поряд з пілотом.

— Марто, чому ти кричиш? — питає мене Данилевський, судячи з голосу, цілий і неушкоджений. Розсуваю пальці і бачу, що він розвернувся до мене разом із кріслом і тепер дивиться дуже уважно в очікуванні відповіді.

— Я думала, ви розіб'єтеся, — зізнаюся, забираючи руки.

— А до чого тут Зірка Смерті?

— Ну… я ще коли ваше крісло побачила, подумала… Воно більше схоже на космічний літальний апарат. А ви на Дарта Вейдера. В молодості, — поспішаю, щоб він не вирішив ніби я порівнюю його з диваком, який ходив кілька сезонів з металевим відром на голові.

— Я? На Дарта Вейдера? — брови Данилевського вигинаються гарними дугами. Я, здається, вже казала, що він і сам гарний чоловік… — Значить, мій гелікоптер тепер Зірка Смерті.

Він закидає голову і починає сміятися. Гучно і заразливо. У куточках очей з'являються сльози, але він не заспокоюється. Пілот, до речі, теж підозріло хрипить і кашляє, не дуже вдало маскуючи сміх. А мені взагалі не смішно. Бо страшно.

— Ти фанат «Зоряних війн»? — Запитує чоловік, а я не можу видавити ні слова, судомно вчепившись в ручки крісла. Він схиляє голову і напружено вдивляється в моє обличчя.

— Ти колись колись літала на гелікоптері, Марто? — Запитує, і я хитаю головою, закусивши губу. Давид підозріло ковтає, робить глибокий вдих і з шумом видихає: — Значить, це твій перший раз?

Хочеться відповісти якось дотепно чи в'їдливо, але язик, як і раніше, немов прилип до неба. На щастя, до Данилевського доходить, що в мене відібрало мову.

— Моя дружина боїться, — повертається він до пілоту, — давай без акробатики. І хоч мені, як і раніше, страшно, вертоліт далі летить рівно, його лише періодично зовсім легенько трусить. Незабаром помічаю за вікном зубчасті краї башти.

— Це що? — знаходжу я знову здатність говорити. — Це музей? Навіщо ви мене привезли сюди?

— Це мій замок, Марто, — зверхньо дивиться на мене Данилевський, — ти тут житимеш.

Ми висаджуємося на даху, але вона обладнана спеціальним пандусом для його крісла, і я вже не завмираю з жахом в очікуванні, що будь-якої секунди можу стати вдовою.

Пілот заглушує двигун, і Давид веде мене до ліфта. Ну хоча б так, хай буде ліфт, а не гвинтові кам'яні сходи. Ми спускаємося вниз, де Давид представляє мене своєму керуючому та прислугі — кухарям, садівнику та покоївкам.

Безладним хором вони мене вітають, потім вітають нас із одруженням. Ледве не роблю кніксен, спохоплююсь в останній момент.

— Вони живуть не в замку, — розповідає мені чоловік, коли ми повертаємось у ліфт, — на території для них збудовані будиночки. Тож намагайся вирішити всі питання з прислугою протягом їхнього робочого дня.

Давид проводить мене до моєї кімнати, але не прощається, в'їжджає слідом. З тривогою на нього поглядаю, одночасно роздивляючись кімнату.

Велике двоспальне ліжко, все в м'яких тонах, все, як я люблю.

— Переодягнися, сьогодні був важкий день, — голос чоловіка звучить ніби зі щирим співчуттям, — і дочекайся мене, я прийму душ і повернуся.

Він виїжджає із моєї спальні, а я навіть рота відкриваю. Звичайно, мову в мене знову відбирає.

Я не дочула? Він збирається ночувати тут?

***

Отже, так він виконує домовленості? Тобто, ніхто не збирався фіктивно одружуватися? Мене знову обдурили!

Давид сплатив борги Азата, а той і радий збути з рук бракований товар. Цікаво тільки, Данилевський у курсі, яка наречена йому дісталася? Вітчим не став би його дурити, побоявся. Тож навіщо я знадобилася Данилевському?