Розділ 9

Я не знаходжу в собі жодної крапельки сил, щоб зрушити з місця і піднятися вище, і Давид продовжує дивитися на мене зверху вниз. А мені болісно соромно зараз за свою дурну дитячу поведінку. За піжаму із підштаниками соромно не передати.

Особливо коли бачу, як мій наречений виглядає у костюмі. Сидячи. В інвалідному візку.

Хоча, який це візок? Назвати таку споруду візком може лише людина з вкрай убогою фантазією. На такому кріслі Дарт Вейдер зміг би без проблем долетіти до своєї Зірки Смерті. А ви бачили того Дарта Вейдера? Куди може долетіти Давид Данилевський, мені страшно уявити.

Божечки, ну чому коли я писала свій список, у мене в ручці не закінчилося чорнило? Чи чомусь тимчасово не паралізувало руку? Я б не написала всього того, через що зараз палають щоки і хочеться провалитися крізь землю.

Те, що мій наречений неходячий, багато що пояснює. Та хоч би цей наш фіктивний шлюб. Якщо в нього знерухомлена нижня частина тіла, то дружина йому справді потрібна як некурцеві попільничка.

Естетична, але абсолютно марна річ у домівці.

Однак і тут на мене чекає потрясіння. Я зарано зупинилася, треба було змусити себе зробити ще хоча б кілька кроків. Але я не змусила, тому зараз перед собою бачу…

Ай-яй-яй, Марто, Марто. Що з тобою зробила лише одна ніч? З заучки та старанної учениці ти перетворилася на розпусну дівку, у якої на думці тільки одне.

Але як я себе не лаю, нічого не допомагає. Я безсоромно витріщаюсь туди, куди зазвичай на весіллях дивитися не прийнято. Особливо на фіктивних. І тут Данилевський винний сам. Він сидить на своїй Зірці Смерті, як на троні. Ноги широко розставлені, поли піджака розсунуті, чи це такий крій? Вузькі штани щільно облягають рельєфні м'язи та…

Хіба у неходячих можуть бути такі прокачані ноги? А не ноги?

Знову заплющую очі й легенько трусю головою. Божечки, навіщо я це бачу? І навіщо туди взагалі дивилася? Може, мені здалося, це не те, що я думаю. Це просто занадто цупка брючна тканина чи шви занадто грубі. Чи все ж таки…

Данилевський міг би й поправити піджак. Або пригвинтити на крісло столик, як у літаку, якраз нічого не було б видно. Треба взяти себе в руки, набратися сміливості та розплющити очі. Раз два три. Відкриваю.

Мда. Виходить «чи все ж таки».

Від того, що це також знерухомлено, мені стає так шкода Данилевського, що хочеться плакати. Я навіть схлипую тихенько.

— Марто, я тебе спитав, — чую зверху суворе, роблю зусилля і долаю кілька сходинок одразу. Через одну.

Нога підвертається і я лечу прямо на свого майбутнього чоловіка. Фіктивного, якщо хтось забув. Тому що я вже зовсім загубилася.

З усіх боків кидаються на допомогу, але мене міцно тримають на вазі сильні м'язисті руки. Я знаю, бо відчуваю через тканину, я схопилася за плечі Данилевського, щоб не впхатися головою туди, куди він полінувався прилаштувати столик.

Він мене тримає, я впираюсь у його плечі. Піднімаю голову, наші обличчя виявляються зовсім близько, і мене знову пробиває зсередини, як вранці, коли я побачила себе в сукні.

Це вже було. Все точно як у тому сні, коли мені приснилося моє весілля. Такий самий чоловік, такі ж очі, губи та волосся. Якби я не була впевнена, що провела ніч із Росомахою, то присягнулася б, що це був Данилевський.

Ось тільки його там не було і бути не могло. І Росомаха прийшов сам, ходив по кімнаті, носив мене на руках, а Давид сидить у інвалідному візку, і носити напевно доводиться його самого.

Я коли падала, уперлася коліном прямо в його ногу. Він навіть не смикнувся, м'язи були розслабленими і здавалися неживими порівняно з напруженими м'язами торса.

Все пояснюється просто, як і з весільною сукнею. Я десь раніше бачила його фото чи в журналі, чи в інтернеті — він же відомий колекціонер. А вночі моя підсвідомість зіграла зі мною злий жарт — уві сні мені наснився Данилевський.

І жодної містики. Просто треба було не списки складати, а хоч трохи поцікавитися про чоловіка, за якого зібралася заміж. Нехай і фіктивно.

Ковтаю слину, що зібралася, і сипло кажу:

— Здрастуйте, Давиде.

Він розглядає мене деякий час, потім ледь помітно нахиляє голову.

— Доброго дня, Марто. Я радий, що ми з тобою познайомилися.

Поки ми так близько, користуюся моментом і випалюю:

— Даруйте мені, мені так соромно перед вами. Мені так шкода, що я написала всі ті дурниці. Я не знала, правда. Мені дуже дуже шкода.

Я навіть руки складаю човником, щоб показати, як мені шкода, і обличчя роблю нещасне. І не розумію, чому він похмурішає, погляд стає колючим, а голос звучить холодно та байдуже.

— Найменше я потребую твоєї жалості, Марто. Сподіваюся, ти це запам'ятаєш без жодних списків.

***

Нас розписують швидко і без зайвої помпи, як я і просила. Без жодних арок і Азата в ролі батька, який зворушливо пускає сльозу. Вони з мамою присутні як батьки, але я їх теж заздалегідь попередила, щоб ніяких проповідей на довге і щасливе життя не було.