Розділ 4

— Ну, виходь, чого сидиш? — мій рятівник відчиняє дверцята заднього сидіння і заглядає в салон. — Га, Мадіно?

Дивлюся на нього і відчайдушно кліпаю очима, проганяючи сонливість. Поки машина їхала кам'янистою дорогою, я схоже відключилася, і тепер намагаюся збагнути, де я, хто я, хто цей чоловік і що він від мене хоче.

У салоні горить світло, і коли виходить сфокусувати зір, я бачу, як жахливо виглядають мої руки. На ноги й дивитися не хочеться.

— Не пам'ятаєш, хто я такий? — чоловік виявляється напрочуд тямущим.

Тепер, коли мені не сліпить очі світло ксенонових фар, я можу його краще роздивитись. Дорослий, зарослий і трохи незадоволений. У чорній футболці та джинсах.

Хитаю головою, а потім випалюю зовсім не до місця:

— Ви схожі на Росомаху!

— Що? — його брови здивовано злітають вгору, через що подібність із моїм крашем стає ще помітнішою. — На яку ще росомаху?

— Не на яку. На якого, — пояснюю я. — Х'ю Джекман із «Люди Ікс». Ви що, не дивились?

— Хто ж не дивився «Люди Ікс»? — мружиться чоловік. — Гаразд, Росомаха так Росомаха. Мені навіть приємно. Але ти все одно вилазь, я втомився дуже, а мені ще тебе оглянути треба.

— У вас тільки волосся довше, — кажу, поки вибираюся з машини, спираючись на його руку.

— Відростив, — коротко киває у відповідь «Росомаха», проводячи волоссям вільною від мене рукою.

З цікавістю оглядаю місцевість. Ми у дворі невеликого двоповерхового будинку. Навіть можна сказати, півтораповерхового, бо вікна першого поверху наполовину втоплені у землю.

— А вас як звати... Ой! — Припадаю на пошкоджену ногу. Гострий біль прострілює від ноги до потилиці, і на очі вмить навертаються сльози.

— Що там? — Чоловік підхоплює мене під руки.

— Нога! — осідаю на землю і схлипую. — Я зв'язки потягла, коли падала.

Щоб ти допився і теж звалився в яр, чортів Максуд. Ще й товариша свого Хамзата прихопив…

— Як мене звуть, питаєш? — чухає потилицю чоловік. — То ти ж сама сказала, Росомаха. Нехай буде, мені подобається. А ось із тобою що робити, не скажеш?

— Я зараз встану, — бурмочу і роблю героїчну спробу підвестися з землі.

— Гаразд, сиди, — він нахиляється до мене і бере за талію.

Ривок — і я бовтаюся головою вниз, перекинута через плече. Просто переді мною широка чоловіча спина, обтягнута чорною трикотажною тканиною. Щоправда, перевернута. Мене цнотливо утримують за коліна, а не за сідниці, але я все одно червонію.

— Вибач, що не як наречену, сама розумієш, спина. Я, ти знаєш, не дуже молода росомаха, — каже чоловік вибачливим тоном і крокує до будинку.

— Не прибіднюйтесь, — бурчу, чіпляючись за його ремінь. — Ходите ви досить швидко.

Не бачу його обличчя, скоріше чую, як він усміхається.

— Не тягни так сильно за ремінь, крихітко, я втрачу штани. Я трохи скинув у вазі.

— І за що мені тоді триматися? — Невдоволено бубоню. — У мене не такий великий вибір.

— Ні за що не тримайся, ми вже прийшли, — він заносить мене до будинку, спускається сходами і звалює на диван, що стоїть у великій просторій кімнаті.

— Можна й обережніше, — продовжую бубоніти, перевалюючись на здорову ногу, — гаразд, не як наречену, то хоч не як мішок з картоплею.

— Їсти хочеш, наречена? — не звертає уваги мій рятівник і киває головою у бік кухні. Вона на цьому ж поверсі, прямо коридором. — Є шинка, помідори, сир і лаваш. Можна зробити гарячі бутерброди.

Мене знову прострілює, тільки тепер уже в мозок. А що, як я поїм, Росомаха теж оголосить мене своєю власністю? Дичина, певна річ, а хіба біла хустка на голову не дичина? Звідки я знаю, на кого поширюються місцеві звичаї?

— Ні, дякую, я не голодна, — поспішно відповідаю.

— Ну, може, чай? Сік? Кава тобі не потрібна, — міряє мене питальним поглядом Росомаха.

Мої очі радісно спалахують, і миттєво тухнуть.

Пити також не можна. Мадіна чітко сказала, нічого. Навіть воду не можна. А пити так хочеться, ніби я пустелею тиждень йшла.

Квапливо хитаю головою, Росомаха дивиться підозріло, і я взагалі відвертаюся. Нехай думає, що хоче.

— Гаразд, давай свою зв'язку.

Ми разом дивимося на мою брудну роздерту ногу.

— Може, мені спочатку її помити? — питаю Росомаху. Він знову чухає потилицю.

— Так, не завадило б. Ходімо, я допоможу тобі пройти у ванну. Якраз на руках кров змиєш.

Він раптом замовкає ненадовго, роздивляючись мене, а потім говорить дивно здавленим голосом.

— Ти ж зовсім дівча. Чи потрібні вони тобі, ці масажі?

— Не ваша справа, — насуплююся, склавши руки на грудях, а сама завмираю. Хоч би не здогадався, хоч би не здогадався…

Росомаха задумливо хитає головою, продовжуючи мене роздивлятися.