Хоробрі душі

Дорога вела кудись у забуття. Що там, за цим кущем? Дерево. А за ним? Теж дерево. А що далі, там, за десятками цих високих і низьких зеленочолих красенів?..
Софія та Богдан прямували стежиною. Вже почало сутеніти, як раптом вони помітили на дереві, яке знаходилося в кінці шляху, дерев’яний будинок. Дівчина та хлопець зраділи, що їм буде де переночувати. Тільки лякала і водночас викликала цікавість одна настирна думка: хто там живе?
Підійшовши ближче до місця розташування будівлі, Богдан та Софія почали вилазити на розлоге дерево, яке манило таємницею старої хатинки. Нарешті, ставши на так званий поріг, хлопець і дівчина постукали в двері. Не відчиняють. Постукали ще раз ‒ мовчання… Тоді Богдан побачив на підвіконні ключ і, взявши його, відчинив двері. Всередині було затишно й гарно, але зовсім пусто. Будинок на дереві мав три кімнати: кухню, ванну і спальню. Зайшовши до останньої, у якій знаходилися два ліжка, дві тумби і трюмо, Богдан і Софія втомлені лягли спати, проте сон ніяк не приходив. Раптом вони помітили, що дах після дощу протікає, точніше, маленькі краплини роси немов завмерли в одному положенні. Через них було видно зорі. Ці яскраві вогники-надійки мерехтіли, сяяли, немов хотіли щось сказати. Раптом одна зірка почала падати. Вона летіла стрімголов униз, на шаленій швидкості. Здавалося, величезний шматок світла прагнув освітити всю земну кулю передчасно. Ось-ось він залетить через дірочку в будинок на дереві… Секунда… і очі Софії та Богдана заплющились. Сниться їм сон, який неможливо відрізнити від реальності: ніби стоять вони в полі, квітів сила-силенна навколо, і звучить десь голос, голос покійного прадіда Богдана: “Милий мій правнуку! Іди, не бійся. Іди дорогою життя. За деревом зірок, зліва від Сонця, є стежина – то твій шлях. Ти хоробрий і мужній, захищай і бережи своє кохання… Цінуй життя, поважай рідних. Я вірю в тебе…”
Раптово Софія та Богдан прокинулися. Сон їх шокував. Вони встали, вийшли з будинку, спустилися на землю, поглянули на Сонце… І, справді, зліва від нього, за кущами, ледве виднілась доріжка. Дівчина і хлопець, вражені від того, що відбувається, пішли вказаним з небес шляхом. Вони крокували й раділи…
…І враз, як грім серед ясного неба, з-за дерев хтось вигукнув: “Ось ти де, пташечко!” Це був він, той самий 45-літній злодій, а поруч його напарник – водій 30-ти років. Вони накинулися на Софію і хотіли зв’язати її, як неочікувано Богдан дав їм відсіч. Він захистив своє кохання, почув голос душі… Софія теж не розгубилася, вона була дуже сильною і вправною – захищалася.
Добре відлупцювавши ворогів, Богдан і Софія зв’язали їх і чимдуж побігли геть. Злодії намагалися звільнитися, але все було марно... Сила кохання набагато сильніша за всі земні сили…
Сила кохання – це найефективніша зброя, найбільша насолода на світі. Любов – це те, що допомагає людям не опускати руки, жити й рухатися проти вітру. Любов – це не жертви. Любов – це народження нового… Не плутайте значення і наслідки кохання, тому що воно повинне приносити радість і сили, а не сльози і втому! Звичайно, в житті все буває: і печалі, і біди, але попри це ми маємо відкривати своє серце знову і знову, інакше б ми вже померли. Навіщо жити, будучи мертвим?.. Задумайтеся.
Любов – це все. Без неї ми ніщо.