Розділ 20

Розділ 20

Наступні три дні минули напрочуд спокійно: Ярослав був зайнятий роботою і приходив проти ночі, а Артем хоч і продовжував робити нам капості, та все одно було відчуття, що хлопчина змінив гнів на милість.

Та все ж не забув про свій головний обов'язок — майже весь вчорашній день ця дрібнота щось знову занотовувала у свій блокнот, і якоїсь миті мені стало настільки смішно, що я не витримала, підкралася до нього ззаду.

— Що пишеш?! — навіть зазирнула в блокнот, але як розібрати Артемівські карлючки?!

Він злегка підстрибнув від несподіванки й миттю сховав «компромат» за спину, а мені кинув лише:

— Не скажу!

Потім чкурнув до себе в кімнату, а ми з Полею пішли на прогулянку. Я чесно намагалася кілька разів витягнути печерну людину з нами в парк, але малий з капосності чи просто від лінощів послав мене прямісінько… на прогулянку, коротше.

Ми якраз гуляли, і мені раптом зателефонував управитель ресторану, де я працювала.

— І що йому треба? — бурчу під ніс, міркуючи, чи не кинути його номер просто зараз у чорний список.

Зрештою я не відповіла, але він усе не здавався і знову обривав мені телефон — довелося знехотя прийняти виклик. Замість привітання одразу починаю з обурення:

— Артуре Валерійовичу, я вже звільнилася, навіщо ви мені телефонуєте?!

Він якщо й образився, то не показав цього:

— Коли ти звільнилася, то дещо залишила в шафці, тож чекаю тебе просто зараз, інакше я викину твій годинник.

Що… годинник? А, точно! Наручний годинник матері, який дістався їй від бабусі, а тій від прабабусі. Старовинна і дуже цінна річ. Я боялася, що батько здасть його в ломбард, тому сховала у своїй шафці ресторану, щоб уберегти сімейну реліквію. Мабуть, коли поспіхом збирала речі, залишила його випадково.

— Гаразд, скоро буду.

Я реально боялася, що управитель викине годинник (йому це нічого не вартує), тому повернула Полю додому і, залишивши її з хатньою робітницею, побігла в ресторан, відмахнувшись від допомоги особистого водія.

Переступаючи поріг колись «рідного» для мене закладу, я одразу натрапила на адміністратора.

— Чудово, ти прийшла! Йди швидше, на тебе чекають у віп-залі.

Він підштовхнув мене в спину, я ж напружилася:

— Ні, стривайте, а мій годинник? Управитель же…

— Там він, — перебивши, він буквально силоміць штовхнув мене, щоб я рушила з місця.

Інтуїція завила сиреною всередині, попереджаючи мене про небезпеку, але який сенс тепер тікати, якщо хтось аж настільки постарався, що напружив управителя ресторану?

Ну і хто жадає мене бачити, Вадим? Чи, може, це батько Ярослава знову буде торочити, що з мене немає користі, тому варто «самознищитися»?

Штовхнувши двері й увійшовши всередину, гмикаю. Чуття майже не підвело — за столом у віп-залі поважно сидів батько Христини. Ну і поруч із ним, як заручник, лежав мій годинник. Ну хоча б за нього дякую, а то я б і не згадала, що він у мене був.

Чоловік першим заговорив:

— Мене звати Леонід Борисович. Я сподіваюся, ти знаєш, хто я.

Киваю, але зиркаю на свою річ, а батько Христі тихо гмикає.

— Забирай, мені чужого не треба. Тим паче я прийшов сюди теж забрати своє.

Хоч я і тримала спину рівно, але по ній пробіг неприємний холодок, адже чоловік буквально придушував своєю аурою влади, явно попереджаючи, що з ним жарти кепські. До того ж трохи оддалік стояли два його міцної статури охоронці. Тільки від одного їхнього вигляду і кам'яного обличчя без емоцій мені вже було не по собі, але не приб'ють же мене?

Тільки-но забираю годинник, мені одразу ж прилітає:

— Сідай, поговоримо, — Леонід Борисович вказав мені на стілець.

Падаю на нього, зовні показуючи, що я неприступна скеля, але всередині шлунок стискається в нудотний вузол, адже поруч немає Громова, який міг би захистити мене в разі чого.

— Про що ж? Що ви хочете забрати?

Ясно ж, що — Ярослава!

Батько Їристини з ледачою усмішкою дістав із кишені піджака платинову картку і поклав її поруч зі мною на стіл.

— А ось і грошенята привалили, — ледь чутно бурмочу під ніс на стресі, роздивляючись шматок пластику.

Цікаво, скільки там нулів?.. У яку Вартість оцінили Громова?

За столом зависає пауза, а мені так і лізе в голову безглузда думка: якщо мене намагаються підкупити, то чи не забрати гроші й майнути з Полею на курорт? А багатії нехай самі розбираються, моя хата скраю…

— Я знаю про тебе все, любонько, — Леонід Борисович спритно відволік мене від райдужних фантазій. — І тому чудово розумію, що ваш шлюб із Громовим — фальшивка.

О, ну починається… Знову перевірки? Гаразд. Будь що буде! Я все-таки підписала з Громовим договір, і умови в ньому мене більш ніж влаштовують.

— Ви помиляєтеся, — заперечно хитаю головою, повертаючи картку назад чоловікові.

— Помиляюсь? — він гидко розсміявся, а в мене від недоброї здогадки серце впало в п'яти. — Твій батько по вуха в боргах. Він як безхатько зараз блукає по підворіттях і ночує на вокзалі, ховаючись від серйозних людей, яким заборгував грошей. До речі, доньку ти народила у двадцять від мажора, який погрався з тобою і викинув, мов смердюче сміття. Що ще… Йой, так, твій люблячий татусь і на тебе набрав кредитів, щоб грати в онлайн-казино, через це ти провалила сесію і не можеш поновитися на навчанні донині.

Не знаючи, що відповісти, я стиснула зуби настільки відчайдушно міцно, що ледь емаль не стерла. Моя убога біографія з його вуст пролунала занадто принизливо, і мужик прямим текстом казав мені, що в наші щирі стосунки з Ярославом, маючи за плечима такий «багаж», повірить хіба що ідіот.

— Зекономи мені час — забери гроші й піди від Громова. — Леонід Борисович подався вперед, його очі одразу перетворилися на дві безжальні крижини, які ледь не заморозили мене на місці. — Христина — моя єдина донька, яку балували із самого дитинства, і якщо вона хоче бути дружиною Громова, я це влаштую за будь-яку ціну. Поки прошу по-доброму — на картці достатньо грошей, щоб забути, який вигляд має таця в цьому клопівнику.