Розділ 19

Розділ 19

Батьки Ярослава хотіли якось заперечити цьому, але не посміли при Анні Василівні й пари з вуст пустити. Тільки синхронно підібгали губи, вирішивши не псувати вечір.

Бабуся всілася й потягнула правнука на місце між мною та нею:

— Так, Артемку, сідай тут.

І він, що дивно, гепнувся поруч без заперечень, кинувши на мене побіжний погляд.

Що… що це було? А де ж тонна в'їдливості чи обурення? Це бабуся має на нього такий вплив, чи він поступово починає визнавати мене за свою мачуху?

Менше з тим, сидіння по один бік з Артемом додало мені впевненості. Вже навіть косі погляди свекрухи не здавалися мені настільки нищівними, тож я могла вільно розправити плечі. Шкода тільки, що наша ідилія тривала рівно п'ять хвилин.

Щойно до нашого столика підійшла ще одна пафосна компанія людей, повітря миттю поважчало від лицемірства, що безпомилково читалося на їхніх обличчях. Виявляється, я не всю інформацію пропустила повз вуха. Напевно, гівнюків запам'ятала ідеально — це сім'я другого брата сімейства Громових. Борис, його дружина Олена та їхній син Вадим, який на п'ять років молодший за Ярослава. Усі вони всміхалися, на перший погляд, тепло та щиро, але це було настільки нудотно, що в мене звело зуби.

— Ярославе, братику! — Вадим ляснув двоюрідного брата по плечу і раптом звів на мене хитро блискучі очі. — Вітаю, попри все, ти знову одружився.

Ці слова пролунали якось… зухвало й нахабно, з певною часткою сарказму. І, залишившись задоволеним собою, він продовжував шкіритися, мов голодна гієна.

Вадим мав вигляд типового ловеласа з хижою усмішкою та солодкавою зовнішністю, на лобі якого так і блимало величезними літерами: «Увага, небезпека!» Слизький, неприємний тип, від якого треба триматися подалі.

— Так, — коротко кинув чоловік, а Вадим усе не міг відірвати від мене очей:

— Аліно, так? — киваю. — Як же тобі вдалося прибрати до рук нашого трудоголіка, він же, крім свого кабінету, нікуди не вибирається. Чи ти працюєш його… секретаркою?

Боже, твоє бажання вколоти виглядає надто безглуздо, хлопчино!

— Дуже дотепно, Вадиме, — всміхаюся йому з усією щирістю, на яку тільки здатна. — Ми з Ярославом познайомилися в парку ботанічного саду. Там є дальній ставок, досить відокремлене місце, сховане від головних алей. Я годувала качок, а Ярослав сидів на лавці неподалік, так і розговорилися. Ну і, як я пізніше дізналася, чоловік любить приїжджати до того ставка, коли хоче втекти від метушні в офісі й просто побути в тиші.

Усмішка кузена на секунду здригнулася, адже моя відповідь його явно не задовольнила, чого не скажеш про Ярослава. Сидить увесь такий поважний, усміхаючись на всі тридцять два зуби.

Сподіваюся, любий чоловіку, пізніше в заліковку ти мені поставиш «п'ять» за старання!

Вадим уже було знову хотів щось запитати, але Анна Василівна миттю остудила запал родини, звелівши їм розсістися по місцях. Кузен, навмисно чи ні, всівся від мене праворуч, а Артем зліва від мене щось пирхнув під ніс.

Офіціанти вже внесли страви, розставили навколо тарілки із закусками та десертами, але за столом тривало активне обговорення якихось контрактів, і нікому не було діла до їжі. Нікому, крім злісної гієни:

— Як турботлива дружина, попіклуйся про чоловіка, поки він зайнятий, — Вадим зблиснув усмішкою і потягнувся до піали, зачерпнувши собі трохи соусу. — Цей соус із макадамії просто щось неймовірне, особиста фішка шеф-кухаря. Ярославу він теж подобається.

Знизавши плечима, я вже хотіла було потягнутися до тарілки, але раптом відчула, як Артем із силою смикнув мене за спідницю сукні. Майже непомітно для решти схиляюся до хлопчака, а він шепоче на вухо, не приховуючи злості:

— У тата алергія на макадамію, і дядько це знає.

Ах ти ж падлюка така, вирішив нишком діяти, ризикнувши здоров'ям брата?

Гублюся першої ж миті, відчуваючи, як від хвилювання холонуть пальці, але одразу ж подумки згадую всі сторінки в тому досьє і, хоч убийте, не було там узагалі нічого про алергію! Громов забув вказати, чи Артем навмисно так сказав?

Але хлопчисько на вигляд напружений і зиркає на мене як на ворога, коли я все ж тягнуся до тієї піали. Видушую для нього усмішку й підморгую, а саму аж тіпає від обурення, що вирує в крові.

Ну яка ж ти падлюка, Вадиме! Мало того, що вирішив мене висміяти перед усіма, мовляв, я не знаю таких важливих деталей про чоловіка, так ще й власного брата до лікарняного ліжка підводиш… моїми руками, чорт забирай!

Я тобі цього так не подарую, козел!

Рішуче беру піалу та з усмішкою обертаюся до Вадима.

— Кажеш, що тобі подобається цей соус? — щебечу настільки солодкаво, що знову зуби зводить. — Ну то їж побільше, не соромся!

Без краплі сорому перевертаю піалу над головою Вадима, і кремова маса за секунду опиняється в нього на голові, огидно стікаючи по волоссю.

На мить за столом запановує тиша, і можу присягтися, що всі шоковані погляди зараз прикуті до Вадима. Він, схаменувшись, мов опечений підскакує зі стільця, судомно відпльовуючись від соусу, і, хапаючи зі столу серветку, відчайдушно витирає нею обличчя. У нього це погано виходить, соус жирний, і хлопець лише розмазує його по обличчю, що збоку має страшенно смішний вигляд.

— Навіжена! — втомившись боротися із соусом, заревів на весь зал Вадим, привертаючи до нашого столика ще більше уваги. — Ти що робиш?! Та я тебе…

Він уже здійняв руку, а я тільки посміхнулася і, нахилившись ближче до нього, зашепотіла:

— Ну давай, заліпи ляпасу своїй невістці перед усіма цими поважними людьми. Може, навіть зіркою ТікТоку станеш за десять хвилин, я чула, у залі повно інфлюенсерів.

Він із люттю піджав губи, всім своїм виглядом показуючи, що мені гаплик. Але, чесно, плювати. Я зробила рівно те, на що він заслуговував. А почувши, що нас почали знімати, поспіхом зображаю на обличчі удаваний жах, граючи роль жертви: