Розділ 16 ч. 2

Громов передав мені також обручку з величезним каменем (із таким і втопитися можна) і ще кілька золотих прикрас, звелівши надіти все без винятку. Роздивляючись себе в дзеркалі, не втрималася:

— Ну просто мрія всіх сорок!

Закотивши очі, спускаюся зітхаючи. Ярослав з Артемом уже чекали на мене біля підніжжя сходів, і, почувши стукіт підборів, Громов підняв голову. Він завмер на секунду, а в темних очах раптом спалахнув… зовсім не фіктивний інтерес упереміш із чимось таким… відверто пристрасним, що в мене на мить перехопило подих. Здавалося, на мене так не дивилися… та ніколи! І це було так приємно, що аж від хвилювання серце забилося швидко-швидко, ганяючи венами гарячу кров. Очі чоловіка горіли, поки він роздивлявся мене з ніг до голови, а я, спускаючись на неслухняних ногах, благала лише про те, щоб ганебно не перечепитися.

Коли я вже опинилася на останній сходинці, Ярослав одразу підійшов упритул, люб'язно простягаючи мені зігнуту в лікті руку. Хапаюся за неї, як за рятувальне коло, і мене раптом прошиває струмом. Але не відсмикую долоню, а зазираю прямо в очі чоловіка й буквально тону в морі емоцій, що хлюпаються в його теплій зіниці.

Там відбивається таке пекуче захоплення, що мурашки біжать по шкірі. А ще там безпомилково читається подив, ніби Громов і сам не очікував, що та недолуга Аліна в домашньому запраному одязі та з недбалим пучком на голові реально здатна на таке неймовірне перевтілення. Схоже, що в нього вибили твердий ґрунт з-під ніг, настільки враженим він здавався. Між нами так і іскрить, ніби обоє стоїмо над високовольтними дротами, що аж повітря навколо плавиться.

Ярослав отямлюється першим, огортаючи мою свідомість оксамитовим голосом:

— Виглядаєш… приголомшливо. Дружино.

Підморгує мені грайливо, і я майже забуваюся, де ми і куди вирушимо за хвилину, але Артем миттю повертає мене з небес на землю:

— Тату, я не хочу з вами їхати! — скиглить малий, кумедно схрещуючи руки на грудях. — Там же буде нудьга смертенна!

— Ти мій син, — уперто відрізає Ярослав, на що його дрібна копія надуває щоки, — тому відвідування таких заходів для тебе неминуче.

Мені залишається тільки порадіти, що Поліні там не місце, і вона цей вечір проведе з хатньою робітницею, яка вже працює в нас нянею на пів ставки. Дуже мила й добра жінка, Поля практично одразу знайшла з нею спільну мову, що значно спростило мені життя в цьому будинку.

Повертаючись до проблеми… Я б теж почала скиглити, благаючи Громова залишити мене вдома, але… Але моя доля на цьому «шоу» куди складніша, ніж в Артема. Гадки не маю, що на мене там чекає, але шосте відчуття загострене від самого ранку, дзвенячи небезпекою на максималках. Напередодні Ярослав коротко ввів мене в подробиці щодо його родини. Розповів про матір із батьком, бабусю. Ну й вишенькою на торті стали родичі по батьковій лінії, які сплять і бачать, як би відхопити собі шматок побільше від сімейної справи. Крім них, як я зрозуміла, ще є й інші охочі роздобути імперію Громових. У когось у думках поглинання, в інших ще якісь наміри. Слухаючи його розповідь, я ледь не заснула, адже для мене це все — як сюжет фільму. Але покірно кивала, роблячи при цьому максимально зосереджений вигляд. Чесно, я вже й не згадаю, хто який вигляд має, хто ворог, а хто друг. І від цього мені капець як незатишно, немов мене голу незабаром виставлять на огляд натовпу.

— Поїхали, ми вже й так трохи спізнюємося, — Громов м'яко підштовхнув мене в спину, і я зі зітханням рушила за таким же понурим на вигляд Артемом.

Дорога пролетіла для мене як одна нерозбірлива пляма. І щойно ми зупинилися біля старовинного, відреставрованого маєтку за межею міста, я нервово стиснула тонку тканину сукні в кулаках, що не сховалося від чоловіка. Ярослав притиснувся до мене й прошепотів раптом на вушко:

— Нічого не бійся. — Громов накрив мої кулаки широкою долонею, зігріваючи своїм теплом і даруючи впевненість. — Навіть якщо хтось відверто нападатиме на тебе, сміливо давай відсіч. Навряд чи я буду весь час поруч, тож будь сміливішою.

Легко йому казати! Але все ж, дивлячись у його очі, киваю, хоча впевненості в собі в мене нуль. Навіть Артем крокує в маєток з опущеними плечима, немов заздалегідь натякаючи, що навіть його, як спадкоємця, і то не пошкодують стерв'ятники.