Розділ 15 ч. 2

— Доню, у мене питання життя і смерті! Дай грошей, га? У тебе ж точно є із собою, поділися зі старим, благаю, я не їв віддучора!

Його аж усього тіпало, поки він говорив про гроші, пильно скануючи очима мою сумку. А я дивлюся на цю жалюгідну людину, і всередині замість співчуття до нього підіймається отруйна хвиля злості. Скільки разів за останні два роки я чула одну й ту саму брехню?

Я кину грати. Я голодую. Я помираю. Мене поставили на лічильник.

І скільки разів я, як дурепа, віддавала за нього гроші, нехтуючи собою і донькою, просто щоб урятувати його шкуру перед позикодавцями? Мені правда було його шкода, але будь-якому жалю рано чи пізно настає кінець. Так і сталося, коли банк опечатав квартиру моєї мами, забравши її в рахунок погашення кредиту. Тоді ж я і дізналася, що батько вкрав мої дані й узяв на моє ім'я три кредити. Не знаю, законно це було чи ні, але з дворічною Полею на руках і майже без грошей куди я могла звернутися по допомогу, якщо навіть у поліції розвели руками, сказавши, що раз на документах мій підпис, отже, немає в чому розбиратися.

Якщо батько тоді не думав ні про мене, ні про свою онуку, то чому я повинна?! Він бодай раз прийшов провідати Полю як люблячий дідусь? Приплітався до нас, тільки коли знову закінчувалися гроші, клятвено обіцяючи, що це точно востаннє.

— Я більше не дам тобі ні копійки, — кажу, дивлячись прямо йому в очі. — І якщо в тебе проблеми, то розбирайся з ними сам, а мене не втягуй більше в це.

Із силою відчепивши від себе його руку, я спробувала піти, але батько блискавично припечатав мене спиною до стіни, і його обличчя одразу змінилося. Маска привітності злетіла, оголивши його справжні наміри. Зараз він мав вигляд збожеволілого ігромана, якого загнали в кут, і тримав мене в залізобетонній хватці.

— Ах ти ж паскудо невдячна! — просичав він, бризкаючи слиною. — Рідному батькові копійки шкода? Я тебе ростив, на руках носив, а ти зі мною ось так?!

— Пусти, мені боляче, — хоч як я намагалася викрутитися, він навалився на мене всією вагою. — Немає в мене грошей, тиждень тому все на кредит пішло, який ти обманом повісив на мене.

— Немає грошей? Гаразд, не страшно, — я напружилася, адже його голос став до огиди… добрим. — Пам'ятаєш власника ломбарду в нас на районі — Ігоря Матвійовича?

Мене пересмикує, коли бридка пика спливає в підсвідомості. Старий хрін із золотими зубами та масним поглядом, він хтиво витріщався на всіх дівчат, хоча ті йому в доньки годилися. Чому тато раптом його згадав? Теж йому грошей винен чи…

Від недоброї думки в мене волоски на тілі стали дибки, поки дивилася в очі тата, що палахкотіли якоюсь ненормальною жагою.

— Знаєш адже, він уже давно на тебе слину пускає, — батько бридко всміхнувся, а в мене на обличчі промайнув жах. — Не хочеш давати мені гроші, тоді я просто продам тебе йому на кілька ночей, а там, дивись, тобі сподобається, так ми ще й породичаємося.

Що?!

Усе повітря зі свистом вилетіло з легень, ніби хтось ударив мене під дих і нокаутував з першого разу. У вухах усе дзвеніли байдужі слова тата, знущально прокручуючись там раз по раз і розриваючи мені душу на шмаття.

Відчуваючи, як в очах збираються колючі сльози, різко прокліпалася, але жадібне обличчя батька не зникло перед поглядом. Як… усе дійшло до цього? Він же мій батько! Людина, яка в п'ять років нерідко носила мене на своїх плечах і купувала солодощі, які я просила. Я ж точно пам'ятаю, що наша сім'я, нехай і бідна, але була цілком щасливою, тож у яку мить настала точка неповернення? Після смерті мами, чи я просто через рожеві окуляри щасливого підлітка не помічала очевидних речей?

Але хоч би якою була ситуація, треба ж залишатися людиною! Надія, яку я плекала глибоко в душі про щасливу родину, раптом тріснула, мов тонкий лід. Усе, це кінець, тато вже не виправиться…