Розділ 14 ч. 2

Ну, Громов! А ти розумієшся на витончених тортурах!

Артем із поважним виглядом рівніше всівся на стільці й, стрельнувши в мене презирливим поглядом, запитав:

— Який у тата улюблений напій?

О, це що, запитання з підступом?

— Уранці чи взагалі? — вигинаю брову, поглядаючи на Ярослава. — Уранці чорна кава без цукру, а якщо загалом, то це односолодовий віскі «Macallan». До речі, раджу додавати кілька кубиків льоду, щоб пом'якшити його міцність.

Професійна звичка… але Ярослав поблажливо кивнув, ніби й без мене знає, а от Артем невдоволено засопів. Не очікував, мабуть, що я так уміло відіб'ю його подачу.

— Подумаєш, — бурчить, чухаючи потилицю. — Це було легко! Але ти точно не знаєш, якому парфуму тато віддає перевагу!

Хм, парфуму? У цьому теж є підступ…

У досьє Ярослав вказав Tom Ford Oud Wood. Я погуглила цей запах, і там справді є нотка ванілі, але можу присягтися, що кілька днів тому, коли ми з чоловіком ледь не поцілувалися, відчула на ньому зовсім інший аромат… На моє нещастя, такими парфумами користувався мій колишній хлопець — батько Полі. Напевно, коли я вдихнула його, це було як солодке повернення в моє перше кохання, аж голова пішла обертом. Припускаю, тому в мене тоді тимчасово помутнішав розум, і я ледь не дозволила себе поцілувати.

Але точно не тому, що раптом відчула якийсь потяг до фіктивного чоловіка…

— Туалетна вода «Один мільйон»? — запитально шепочу, не зовсім упевнена у своїй відповіді, але брови Громова від подиву, упереміш із захопленням, повзуть угору, а я все одно голосніше кажу те, що було в досьє: — Але ти сам вказав Том Форд, то які до мене претензії?

— Жодних, ти маєш рацію в обох варіантах, — Ярослав навіть долоні піднімає на знак капітуляції, але чому мені здається, що в його очах раптом спалахнув жагучий вогник?

Відчуваючи, як від ніяковості дере в горлі, хапаю склянку із соком і тільки-но роблю ковток…

— Але на це ти точно не відповіси: у тата є родима пляма у вигляді півмісяця. Де вона?

Миттєво поперхнувшись соком, я так і відчуваю, як мої щоки заливає рум'янцем зніяковіння.

Трясця…

Та що за каверзне запитання від пацана, якому лише десять?! Це вже не з підступом, а з позначкою вісімнадцять плюс! Але більше мене цікавить інше — чому про це обізнана дитина?!

Я знаю, чорт забирай, де ця пляма… дякую Громову, він навіть фото прикріпив. Напевно, вирішив, що в мене проблеми з анатомією. Спочатку я правда обурилася, але потім сяйнула думка, що це запитання інтимного характеру, і якщо я не відповім на нього, то побічно підтверджу, що між нами з Ярославом не було фізичної близькості, що у шлюбі нонсенс.

— Ну… Це…

— Ну? — протягнув Громов, підпираючи рукою підборіддя, а в очах затанцювали відверто пустотливі бісики.

От знущається ж, гад! Бачить, що мені ніяково, але все одно змушує говорити.

— Зліва… — видушую, реально червоніючи, мов незаймана.

Чому мені так ніяково? Ця пляма ж не прямо на його чоловічій гідності, просто поруч. Але сказати це вголос виявилося настільки незручно, що я вже засумнівалася — чи не незаймана я бува? А Полю я, мабуть, знайшла в капусті.

— Зліва де? На вусі, на п'яті? — усе знущався Громов, тихо потішаючись із мене.

— Зліва на… паху. Дуже близько до… кхм… коротше, в паху, — вимовила на видиху, і на мене тут-таки з інтересом витріщилася Поліна:

— Що таке пах?

— А на це запитання, люба, тобі татусь відповість, — відфутболила на нього відповідальність, і Громов різко поперхнувся слиною.