Розділ 14 ч. 1

Розділ 14

Прочитавши про Артема майже усе, я ловлю себе на відчутті, що його ну занадто вже розпестили. У нього тонна проблем зі здоров'ям, але що він робить, хай йому грець?! За ті дні, що ми прожили під одним дахом, хлопчисько практично цілими днями тільки те й робив, що зависав за компом. Тренування я не враховую, адже решту часу Артем сидить у кімнаті, згорбившись над компом, і їсть чипси (дивно, як ще на них немає алергії!).

Хіба не краще гуляти з друзями або, я не знаю… ганяти у футбол до сьомого поту, та хоч по деревах лазити й ґулі набивати! У крайньому разі возитися з машинками на радіокеруванні до втрати відчуття часу, а додому прибігати винятково щоб попити води і ковтнути бутерброд на ходу. А він сидить у щільно заштореній кімнаті, немов вампір, що боїться сонячного світла, і псує поставу із зором перед монітором. Так і сверблять руки щось зробити із цим, але…

Але, знову ж таки, я лише тимчасово живу в цьому будинку й не хочу лізти зі своїм статутом у чужий монастир. Я Поліну не так жорстко обмежувала з дитинства, дозволяючи їй вивчати цей світ, як вона того бажала. Але, бачачи купу заборон у Артема, щось уже почала сумніватися, а чи хороша я мати?

— Та ну, маячня якась, — відкладаю від себе папку, різко перемикаючись на іншу тему.

Мені потрібно охолонути! І, щоб уже остаточно спалити мости, знаходжу в телефоні чат з управителем. Усього на секунду пальці завмирають над клавіатурою, адже страшно ось так обрубувати всі кінці, але все ж упевнено друкую:

«Артуре Валерійовичу, добрий день. Завтра я не вийду на зміну, але прийду в ресторан, щоб оформити звільнення за власним бажанням».

Без вагань натискаю «відправити» і ховаю телефон. Минає понад дві години, перш ніж мені прилітає напрочуд спокійна відповідь:

«Гаразд, тоді я дам розпорядження в бухгалтерію, щоб тебе розрахували».

— Пх-х… — пирхаю, дивлячись на повідомлення. — Ну точно Громов заздалегідь поговорив з управителем і культурно пояснив йому, що мене варто відпустити без заперечень і відпрацювання.

Гаразд, із цим вирішили, а тепер настав час написати і про себе для Громова. Трохи поміркувавши, зловтішно всміхаюся:

— Напишу, що обожнюю смажену картоплю, адже Громов її на дух не переносить, і вкажу, що ненавиджу, коли на мене кричать!

Змовницьки сміючись, склала плюс-мінус докладний список про нас із Полею, причому, що смішно, у моєму досьє я для доньки теж списала аж три сторінки, а про себе ледве назбирала на одну. А що писати? Нудне в мене життя: робота-дім-Поля. Ось і всі мої захоплення. Може, якби не космічний борг батька, я б теж знайшла собі хобі до душі. Та взяти хоча б посиденьки за ігристим із подругою, так я і в цьому собі вже стільки часу відмовляю…

До вечері спускаюся в підвішеному стані і з важкою головою від марного, як на мене, зубріння. Майже все, крім версії нашого з ним знайомства, мені здається непотрібним сміттям, яке я зазубрювала раз за разом. Та кому на тому вечорі буде діло, якої марки білизну воліє носити Громов?!

Поля відволікає мене від думок, коли з радісним криком «татусю» влітає до їдальні. Вона сама лізе на стілець біля нього, я ж сідаю ближче до Артема. Ярослав одразу простягає руку, безмовно вимагаючи моє досьє. Віддаю йому ті три нещасні аркушики, надруковані дванадцятим шрифтом. Забравши їх, Ярослав демонстративно зважив їх у долоні, кинувши на мене відверто глузливий погляд.

— І це все? — гмикає. — Я думав, принесеш мені ціле простирадло, а тут що, акційна брошура із супермаркету?

— Зате вчити багато не доведеться, — відбиваю, насипаючи доньці пюре.

Кутик губ чоловіка сіпнувся, але Ярослав відклав убік досьє і, до мого жаху, поважно відкинувшись на спинку стільця, раптом заговорив:

— Давай перевіримо, дружино, як добре ти мене тепер знаєш. Артеме, синку, ти теж можеш поставити Аліні питання про мене і мої звички, подивимося, як вона викрутиться.

Очі Артема раптом радісно спалахнули, ніби йому в руки дали справжню владу наді мною. Там так і світився рухомий рядок: «Це ж чудовий шанс вигнати сторонніх із дому».