Розділ 14

Розділ 14

Прочитавши про Артема майже усе, я ловлю себе на відчутті, що його ну занадто вже розпестили. У нього тонна проблем зі здоров'ям, але що він робить, хай йому грець?! За ті дні, що ми прожили під одним дахом, хлопчисько практично цілими днями тільки те й робив, що зависав за компом. Тренування я не враховую, адже решту часу Артем сидить у кімнаті, згорбившись над компом, і їсть чипси (дивно, як ще на них немає алергії!).

Хіба не краще гуляти з друзями або, я не знаю… ганяти у футбол до сьомого поту, та хоч по деревах лазити й ґулі набивати! У крайньому разі возитися з машинками на радіокеруванні до втрати відчуття часу, а додому прибігати винятково щоб попити води і ковтнути бутерброд на ходу. А він сидить у щільно заштореній кімнаті, немов вампір, що боїться сонячного світла, і псує поставу із зором перед монітором. Так і сверблять руки щось зробити із цим, але…

Але, знову ж таки, я лише тимчасово живу в цьому будинку й не хочу лізти зі своїм статутом у чужий монастир. Я Поліну не так жорстко обмежувала з дитинства, дозволяючи їй вивчати цей світ, як вона того бажала. Але, бачачи купу заборон у Артема, щось уже почала сумніватися, а чи хороша я мати?

— Та ну, маячня якась, — відкладаю від себе папку, різко перемикаючись на іншу тему.

Мені потрібно охолонути! І, щоб уже остаточно спалити мости, знаходжу в телефоні чат з управителем. Усього на секунду пальці завмирають над клавіатурою, адже страшно ось так обрубувати всі кінці, але все ж упевнено друкую:

«Артуре Валерійовичу, добрий день. Завтра я не вийду на зміну, але прийду в ресторан, щоб оформити звільнення за власним бажанням».

Без вагань натискаю «відправити» і ховаю телефон. Минає понад дві години, перш ніж мені прилітає напрочуд спокійна відповідь:

«Гаразд, тоді я дам розпорядження в бухгалтерію, щоб тебе розрахували».

— Пх-х… — пирхаю, дивлячись на повідомлення. — Ну точно Громов заздалегідь поговорив з управителем і культурно пояснив йому, що мене варто відпустити без заперечень і відпрацювання.

Гаразд, із цим вирішили, а тепер настав час написати і про себе для Громова. Трохи поміркувавши, зловтішно всміхаюся:

— Напишу, що обожнюю смажену картоплю, адже Громов її на дух не переносить, і вкажу, що ненавиджу, коли на мене кричать!

Змовницьки сміючись, склала плюс-мінус докладний список про нас із Полею, причому, що смішно, у моєму досьє я для доньки теж списала аж три сторінки, а про себе ледве назбирала на одну. А що писати? Нудне в мене життя: робота-дім-Поля. Ось і всі мої захоплення. Може, якби не космічний борг батька, я б теж знайшла собі хобі до душі. Та взяти хоча б посиденьки за ігристим із подругою, так я і в цьому собі вже стільки часу відмовляю…

До вечері спускаюся в підвішеному стані і з важкою головою від марного, як на мене, зубріння. Майже все, крім версії нашого з ним знайомства, мені здається непотрібним сміттям, яке я зазубрювала раз за разом. Та кому на тому вечорі буде діло, якої марки білизну воліє носити Громов?!

Поля відволікає мене від думок, коли з радісним криком «татусю» влітає до їдальні. Вона сама лізе на стілець біля нього, я ж сідаю ближче до Артема. Ярослав одразу простягає руку, безмовно вимагаючи моє досьє. Віддаю йому ті три нещасні аркушики, надруковані дванадцятим шрифтом. Забравши їх, Ярослав демонстративно зважив їх у долоні, кинувши на мене відверто глузливий погляд.

— І це все? — гмикає. — Я думав, принесеш мені ціле простирадло, а тут що, акційна брошура із супермаркету?

— Зате вчити багато не доведеться, — відбиваю, насипаючи доньці пюре.

Кутик губ чоловіка сіпнувся, але Ярослав відклав убік досьє і, до мого жаху, поважно відкинувшись на спинку стільця, раптом заговорив:

— Давай перевіримо, дружино, як добре ти мене тепер знаєш. Артеме, синку, ти теж можеш поставити Аліні питання про мене і мої звички, подивимося, як вона викрутиться.

Очі Артема раптом радісно спалахнули, ніби йому в руки дали справжню владу наді мною. Там так і світився рухомий рядок: «Це ж чудовий шанс вигнати сторонніх із дому».

Ну, Громов! А ти розумієшся на витончених тортурах!

Артем із поважним виглядом рівніше всівся на стільці й, стрельнувши в мене презирливим поглядом, запитав:

— Який у тата улюблений напій?

О, це що, запитання з підступом?

— Уранці чи взагалі? — вигинаю брову, поглядаючи на Ярослава. — Уранці чорна кава без цукру, а якщо загалом, то це односолодовий віскі «Macallan». До речі, раджу додавати кілька кубиків льоду, щоб пом'якшити його міцність.

Професійна звичка… але Ярослав поблажливо кивнув, ніби й без мене знає, а от Артем невдоволено засопів. Не очікував, мабуть, що я так уміло відіб'ю його подачу.

— Подумаєш, — бурчить, чухаючи потилицю. — Це було легко! Але ти точно не знаєш, якому парфуму тато віддає перевагу!

Хм, парфуму? У цьому теж є підступ…

У досьє Ярослав вказав Tom Ford Oud Wood. Я погуглила цей запах, і там справді є нотка ванілі, але можу присягтися, що кілька днів тому, коли ми з чоловіком ледь не поцілувалися, відчула на ньому зовсім інший аромат… На моє нещастя, такими парфумами користувався мій колишній хлопець — батько Полі. Напевно, коли я вдихнула його, це було як солодке повернення в моє перше кохання, аж голова пішла обертом. Припускаю, тому в мене тоді тимчасово помутнішав розум, і я ледь не дозволила себе поцілувати.

Але точно не тому, що раптом відчула якийсь потяг до фіктивного чоловіка…

— Туалетна вода «Один мільйон»? — запитально шепочу, не зовсім упевнена у своїй відповіді, але брови Громова від подиву, упереміш із захопленням, повзуть угору, а я все одно голосніше кажу те, що було в досьє: — Але ти сам вказав Том Форд, то які до мене претензії?

— Жодних, ти маєш рацію в обох варіантах, — Ярослав навіть долоні піднімає на знак капітуляції, але чому мені здається, що в його очах раптом спалахнув жагучий вогник?