Розділ 13 ч. 2

Хоч і всміхаюся, але груди різко сковує болісним тягарем, коли згадую одну чорну пляму на моїй репутації. Якщо служба безпеки Громова почне копати, то, безсумнівно, знайде інформацію про борги мого батька. Можуть навіть простежити, як ми з Полею тікали від колекторів, переїжджаючи з місця на місце. Вони ж витягнуть назовні всю ту ганьбу, що я так відчайдушно намагалася ховати два роки…

Чи прийнятна така пляма для снобів із ради акціонерів? А для самого Громова? Дізнайся він, що в мене за плечима ще величезний борг — вижене чи пожаліє?

— Вони можуть дізнатися все, навіть те, що ти сама про себе не знаєш, — вигинає він брову, а мені під його іронічним поглядом стає моторошно. — Але навіщо мені витрачати сили на фільтрацію сміття, якщо ти сама можеш написати, зекономивши нам обом час і нерви?

Боже, чудово! Краще я сама напишу про свої вподобання, ніж у моєму минулому копирсатимуться спритні нишпорки Громова.

— Гаразд, увечері все напишу.

Уже біля дверей він знову мене зупиняє:

— Які плани на день? Поліну треба відвести в садок?

— Сьогодні субота, — відмахуюся від нього, водночас додаю, щоб Громов заспокоївся остаточно: — У мене два дні за графіком теж вихідні. Цей день присвячу зубрінню, а завтра поїду в ресторан і напишу заяву.

Він розмашисто киває, після чого я тікаю і, діставшись спальні, з розмаху падаю на величезне ліжко. Посміхаюся доньці, що сидить на килимі, розчісуючи всіх своїх ляльок, і, поки вона зайнята дуже важливою справою, беруся за зубріння.

— Ну-бо, подивимося, що ти за фрукт, Громов.

Відкриваю папку і побіжно проходжуся по перших двох сторінках.

Каву вранці п'є суворо чорну й без цукру…

— Напевно, щоб життя солодким не здавалося, — сміюся, згадуючи про конфуз із перцем.

Та-а-ак, що тут у нас далі... шрам на лівому коліні від падіння з велосипеда в сім років.

— Ой, треба ж, навіть таку дурницю додав…

Так… костюми, парфуми, улюблений колір — чорний.

— Хто б сумнівався, — коментую гмикаючи, плавно пробираючись до другої частини досьє.

Ярослав виявився занадто прискіпливим і записав навіть звички сина! Ну, логічно, я ж тепер офіційно його мачуха, та й дізнатися про ворожі повадки мені зайвим не буде.

Не переносить лактози, п'є винятково мигдальне або кокосове молоко.

Закочую очі і просто хитаю головою з недовірою, поки читаю далі.

Алергія на дешевий шоколад і штучні барвники.

От халепа…

— Так, Полю, — нервово скрикую, поглядаючи на доньку, а вона одразу відривається від ляльок. — Тримай своїх желейних ведмедиків суворо біля себе і не здумай підсовувати їх Артему в кашу або напій, ти мене зрозуміла?!

Трохи підвищую голос, бо це вже буде зовсім не жарт, а вона любить пхати желейки в їжу, вважаючи це кумедним.

— Мої желейки, — сердито надувається вона, смішно схрещуючи руки на грудях. — Йому не пропонувала, він злюка.

Фу-у-ух! Спокійно видихаю, адже я вже подумки була готова до катастрофи, але, на щастя, ворожість Артема зіграла мені на руку.

— От і не ділися з ним узагалі нічим, згода? — краще нехай так, ніж потім розгрібати наслідки.

Трохи заспокоївшись, повертаюся до читання, знову знаходячи для себе кумедні пункти.

Категорично відмовляється їсти овочі, може з'їсти їх, тільки якщо ті заховані в крем-суп.

— Як сказала б моя мама в дитинстві: не хочеш їсти — ходи голодною!

Ні, ну ви подивіться на цього пестунчика… За ним явно ремінь плаче.

А ще він терпіти не може, коли чіпають його колекційні фігурки і заходять у кімнату без дозволу.

— Та дуже мені потрібні його фігурки, — пирхаю, вже втомившись від вивчення молодшого Громова.

Мабуть, останню фразу я вимовила настільки войовниче, що навіть донька здивувалася:

— Матусю, ти чого з книжкою сваришся?

— Це не книжка, люба, а посібник із нашого з тобою виживання в цьому домі.