Розділ 12 ч. 2

— Аліно, — настала й моя черга по чарівні пенделі, тому покірно чекаю вироку, не сміючи нічому заперечувати. — Щодо стіни — нічого страшного. Завтра я викличу бригаду ремонтників, і вони виправлять це… неподобство.

Тільки-но з полегшенням видихаю, як раптом…

— А рахунок за ремонт, дружино, ти оплатиш зі своєї кишені, — добиває мене з диявольською посмішкою, але й тут починає гнути своє: — ну або можеш звільнитися, і тоді вважатимемо конфлікт вичерпаним.

Тільки й можу, що відкривати рота, обурено хапаючи повітря, мов викинута на берег риба.

Ах ти ж… маніпулятор клятий! Жбурляю йому колючий погляд і, не в силах стриматися, бовкаю тихо під ніс:

— Як же низько використовувати шкоду моєї доньки, щоб домогтися свого.

Він, немов усе почув, вигинає брову і схрещує руки на грудях, а його син одразу копіює позу батька й підтакує, дрібнота Ярославська:

— Так! Заплатиш за ремонт, і потім я буду особисто контролювати, щоб ця мала не капостила більше в моєму домі.

Поля, не знаючи, що відповісти, просто показала хлопчикові язика, але Артем вже відчув захист батька, тому лише гордо розправив плечі.

— Гаразд, я заплачу, — вперто погоджуюся, хоча фінансової впевненості в мені нуль.

Але хіба можу я програти в цій суперечці?!

— Думаю, роки за два розрахуєшся, — чоловік іронічно підморгує, ставлячи на цьому крапку.

Ну й нехай два роки, зате… сама… Але хіба це не означає, що моя фінансова подушка раптом сильно здується?

***

Наступні кілька днів минули без пасток від спадкоємця Громова, але він усе ходив за мною назирці з блокнотом і щось занотовував туди з розумним виглядом.

Спустившись на кухню, я тільки-но встигла потягнутися за чашкою кави (сподіваюся, без перцю), як раптом почула від хатньої робітниці:

— Ярослав Миколайович звелів вам зайти до нього в кабінет.

Йой, ранок починається з виклику на килим?

Ну, Громов, зараза… навіть кави не дав випити! Але покірно плентаюся і, коротко постукавши, входжу в кабінет. Чоловік, пробігшись по мені поглядом, вказує на стілець і одразу, опускаючи прелюдії, б'є точно в лоб:

— Отже, минуло кілька днів. Ти надумала звільнятися?

— Ні, звісно, — впираюся, але глибоко в підсвідомості зріє думка, що все це явно не просто так.

Зітхнувши, Ярослав знаходить під безладом у себе на столі папку й кладе її біля мене.

— А якщо так?

Недовірливо мружачись, сідаю і відкриваю папку.

Усередині шлюбний контракт, про який ми домовлялися перед одруженням. Повільно пробігаю очима по формулюванню, поки погляд не чіпляється за один цікавий абзац. Читаю його не кліпаючи, і з кожним новим словом очі лізуть на лоба.

«У разі дострокового розірвання шлюбу з ініціативи замовника (тобто Громова), замовник у будь-якому разі зобов'язується придбати у власність виконавця (тобто мою) квартиру в центрі міста площею не менше 80 кв. м, а також виплатити одноразову грошову компенсацію в розмірі 500 000 (п'ятсот тисяч) доларів США».

Втративши дар мови, наче прибита, рахую нулі, намагаючись перевести це в нашу валюту, але мій мозок видає критичну помилку, відмовляючись вірити в цю фінансову казку.

Боже мій… та я таких грошей і за три свої життя не побачила б, а тут вони мені просто нізвідки зваляться на голову, та ще й на додачу з квартирою!

Та за ці гроші можна не те що звільнитися, а й купити весь той ресторан, змусивши пихатого управителя мити підлогу.

І моя подушка безпеки на цьому тлі втрачає свій сенс, бо Громов замінив її на цілий ортопедичний матрац, але все ж дещо не дає мені спокою, сверблячи по шкірі, мов укус комара.

— Визнаю, твій аргумент, — махаю папкою в повітрі, натякаючи на той самий пункт про розірвання шлюбу, — залізобетонний. Але, давай відверто, чому тебе так плющить від думки, що я працюю? У чому справжня причина для звільнення?

Узагалі, причина логічна, і головою я це розумію. Але Ярослав має якісь свої цілі, а я про них ні сном ні духом! Так діло не піде, я повинна знати, на що збираюся підписатися.

Громов, відкидаючись на спинку крісла, стає раптом серйозним і зосередженим, що вже лякає мене до гикавки.