Розділ 12

Розділ 12

У вітальню входжу, вже повністю позбувшись романтичного настрою, і, варто мені детально роздивитися місце злочину, як на мене накочує крижаний жах.

Ой, матінко…

Повільно усвідомлюю, що виправити шкоду доньки в маєтку Громова буде в рази складніше, ніж в обшарпаній квартирі Клавдії Матвіївни, яка ремонту не бачила з радянських часів. Тут же Поля зіпсувала великий шматок шпалер кольору слонової кістки червоним маркером, намалювавши на ньому, вочевидь, усю нашу родину.

Молодець, зайчику, що зіпсувала дизайнерський ремонт, за який я тепер точно не розплачуся…

— Тату, ти тільки поглянь на це! — Артем, який трясся від гніву, тицьнув пальчиком на шпалери. — Ти й це їм пробачиш? Вона ж наш дім такими темпами перетворить на казна-що!

Ковзаю розгубленим поглядом по витворах доньки, з гіркотою помічаючи, що її навички стали трохи кращими. Усі чотири фігури мали нехай і недолугий вигляд, але в них чітко вгадувалися чоловічки. У третьої крихітної фігурки навіть є милі хвостики…

Клас, Аліно, стоячи на краю прірви, ти ще примудряєшся розчулюватися малюнку доньки?!

Сама ж винуватиця витвору стояла поруч, стискаючи в правій руці маркер, а лівою притискаючи до грудей улюбленого єдинорога. І при цьому невинно кліпала оченятами, широко посміхаючись Громову. А він… відчайдушно стискає губи, і в очах уже здіймається шторм люті, який незабаром накриє нас із донькою з головою.

— Полю… — стогну з розчаруванням, підскакуючи до неї та вириваючи маркер із рук. — Що ти наробила?

Усередині все обривається, адже тут уже явно нічого не допоможе, тільки переклеювати шпалери…

— Але цей колір такий нудний, — донька надула губки, бо її шедевр ніхто не оцінив. — Татусю, дивись, я намалювала нашу родину.

Він промовчав, мабуть, щоб не зірватися на неї, а я схопила Полю за плечі й розвернула до себе.

— Зайчику, я ж тобі купила багато альбомів, треба в них малювати, а не на шпалерах, розумієш?

Донька надуває щоки ще сильніше, а нижня губа повільно починає тремтіти, ніби Поліна ось-ось розреветься. І якраз у цей момент Громов ступив до нас, знову окидаючи поглядом карлючки Поліни з непроникною маскою на обличчі. Цього разу нам пощади точно не буде…

Замружуюся і міцніше притискаю до себе доньку, очікуючи, що зараз на нас двох обрушаться громи і блискавки, але Ярослав робить так, як я чекала від нього найменше. Він повністю проігнорував нас, повернувшись обличчям до сина:

— Послухай мене уважно, Артеме. Цей дім наш із тобою, так було і так буде завжди. Навіть якщо в мене з'явилася дружина і названа донька, я ніколи не відсуну тебе на другий план. Ну а дівчат ми згодом навчимо жити за правилами дому Громових, згоден?

Очі Артема стали розміром із блюдця від здивування. Напевно, він очікував, що його тато й цього разу захистить маленьку дівчинку, але Громов чітко розставив пріоритети, давши зрозуміти синові, що той для нього важливіший за всіх.

— Тоді ти покараєш їх, так? — уперто задирає ніс, намагаючись мати поважний вигляд.

Але я помічаю, як його напружені плечі опускаються, ніби звідти звалилася образа, що скупчилася важким тягарем від нашої появи в цьому будинку. Та головне, що він зрозумів — батько його не зрадив, а все ще любить.

Кивнувши, Громов повертає до нас голову, і вся його батьківська турбота випаровується, змінюючись на суворого боса.

— Поліно, в цьому будинку ти можеш малювати тільки в альбомі, і ніде більше. Ще один такий малюнок на шпалерах, і я викину твого улюбленого єдинорога у смітник, це ясно?

— Ясно… — донька ображено шморгає носиком, міцніше притискаючи до себе єдиноріжку.

— Аліно, — настала й моя черга по чарівні пенделі, тому покірно чекаю вироку, не сміючи нічому заперечувати. — Щодо стіни — нічого страшного. Завтра я викличу бригаду ремонтників, і вони виправлять це… неподобство.

Тільки-но з полегшенням видихаю, як раптом…

— А рахунок за ремонт, дружино, ти оплатиш зі своєї кишені, — добиває мене з диявольською посмішкою, але й тут починає гнути своє: — ну або можеш звільнитися, і тоді вважатимемо конфлікт вичерпаним.

Тільки й можу, що відкривати рота, обурено хапаючи повітря, мов викинута на берег риба.

Ах ти ж… маніпулятор клятий! Жбурляю йому колючий погляд і, не в силах стриматися, бовкаю тихо під ніс:

— Як же низько використовувати шкоду моєї доньки, щоб домогтися свого.

Він, немов усе почув, вигинає брову і схрещує руки на грудях, а його син одразу копіює позу батька й підтакує, дрібнота Ярославська:

— Так! Заплатиш за ремонт, і потім я буду особисто контролювати, щоб ця мала не капостила більше в моєму домі.

Поля, не знаючи, що відповісти, просто показала хлопчикові язика, але Артем вже відчув захист батька, тому лише гордо розправив плечі.

— Гаразд, я заплачу, — вперто погоджуюся, хоча фінансової впевненості в мені нуль.

Але хіба можу я програти в цій суперечці?!

— Думаю, роки за два розрахуєшся, — чоловік іронічно підморгує, ставлячи на цьому крапку.

Ну й нехай два роки, зате… сама… Але хіба це не означає, що моя фінансова подушка раптом сильно здується?

***

Наступні кілька днів минули без пасток від спадкоємця Громова, але він усе ходив за мною назирці з блокнотом і щось занотовував туди з розумним виглядом.

Спустившись на кухню, я тільки-но встигла потягнутися за чашкою кави (сподіваюся, без перцю), як раптом почула від хатньої робітниці:

— Ярослав Миколайович звелів вам зайти до нього в кабінет.

Йой, ранок починається з виклику на килим?

Ну, Громов, зараза… навіть кави не дав випити! Але покірно плентаюся і, коротко постукавши, входжу в кабінет. Чоловік, пробігшись по мені поглядом, вказує на стілець і одразу, опускаючи прелюдії, б'є точно в лоб:

— Отже, минуло кілька днів. Ти надумала звільнятися?