Розділ 11 ч. 2

У ніс ударив аромат ванілі, що паморочив мій розум, і Ярослав, скориставшись хвилинним ступором, знизив голос до шепоту:

— А тепер поясни мені… дружино, якого біса ти дозволила стерві витирати об себе ноги? Чому й словом не прохопилася, що вже носиш моє прізвище?

Я захлинулася від несподіванки, бо чекала зовсім іншої розмови. Але, пардон, з якого дива він мене вичитує?!

— А мала б? — нервово ковтаю у спробі відсторонитися, але де там — стоїть як скеля. — Громов, шлюб із тобою — це не магічний щит для мене від проблем. Та й до того ж, з якого дива мені перед кожною пихатою відвідувачкою козиряти твоїм прізвищем?

— З того, що ти моя дружина, — карбує Ярослав, знижуючи голос до загрозливого гарчання. — А дружина Ярослава Громова не може ковтати образи й терпіти приниження за три копійки зарплати. І вже точно не повинна, чорт забирай, тягати таці з їжею для інших. Коротше, завтра ж напишеш заяву на звільнення.

— Що-що? — спалахую, як сірник, упираючись йому в груди долонями, всіма силами намагаючись відштовхнути його від себе, але не вдається. — І не подумаю звільнятися!

Ярослав різко дістає з кишені штанів картку й тицяє її мені просто в обличчя:

— Я ж казав, що повністю забезпечу і тебе, і твою доньку. Тепер ця безлімітна картка твоя, можеш витрачати, скільки хочеш. То який далі тобі сенс горбатитися офіціанткою?

— Який сенс? — шиплю йому в обличчя, вперто задерши ніс. — Сенс у тому, що в мене є гарантії на завтрашній день. Сьогодні ти граєш із нами в щасливу родину, а завтра тобі в голову сонце напече, і ти різко захочеш розлучення. Що нам тоді робити з Полею — знову на вулицю? Робота — це мій особистий спокій, ясно? Я не хочу бути утриманкою, яка повністю залежить від твого настрою.

Риси Ярослава різко загострилися, ніби наша сварка ось-ось перейде на новий рівень, але я нізащо не дам задню!

— Ти, чорт забирай, зараз моя дружина! — гарчить, перехоплюючи мої руки і притискаючи їх до стіни над головою.

— Фіктивна, — випльовую йому в обличчя, але не помічаю, що ситуація різко змінюється, як і настрій Громова.

— Це ми ще побачимо, — захрипло видає, нахиляючись нижче.

Його погляд зухвало темнішає, а всередині зіниці тепер хлюпається не лють… Щось гаряче, порочне і дико небезпечне. Ми обоє завмираємо, і я помічаю, як Ярослав повільно ковзає поглядом від очей до моїх трохи розтулених губ, звідки вириваються ледь чутні хрипи.

Миттєво перестаю дихати, і весь мій запал здувається, поступаючись місцем солодкому напруженню, що зосереджується внизу живота. Повітря між нами іскрить, і легені горять від нестачі кисню, але не можу зробити вдих. Громов у цей момент подається вперед так, що вже відчуваю на губах жар дихання, і очі самі заплющуються в очікуванні неминучого поцілунку. Хоча мозок іскрить, волаючи про небезпеку, але тіло тягне до чоловіка як магнітом, і я вже нічого не можу із собою вдіяти.

І щойно наші губи торкаються, як раптом:

— Та-а-а-ту!

Обурений крик Артема діє на нас як вибух петарди, остуджуючи романтичний настрій, що виник на рівному місці. Ми обоє здригаємося і різко відсахуємося одне від одного, ніби нас облили холодною водою.

— Тату, йди сюди й розберися! Ця нахабна мала розмалювала шпалери!

Почувши про Поліну, судомно видихаю і червонію ледь не до кінчиків волосся. Ярослав же кидає на мене потемнілий погляд, який явно натякає, що ми ще не закінчили…

Але що саме? Розмову про роботу чи… Це про роботу! Точно про роботу!

Він іде першим на крик сина, а я, притискаючи холодні долоні до палаючих щік, даю собі секунду охолонути. А потім крокую слідом зі страдницьким виразом на обличчі.

Але думки в голові крутяться далеко не про витівку доньки…

Боже, ми щойно ледь випадково не поцілувалися через суперечку, а що ж буде далі? Я не збираюся поступатися Громову і продовжу заперечувати щодо всього, що мене не влаштує.

Це що ж виходить, такими темпами ми скоро можемо опинитися… в ліжку? Від останньої думки відмахуюся. У нас фіктивний шлюб, у якому немає місця особистим почуттям!