Розділ 10 ч. 2

Видихаю лише тоді, коли малий виходить і ховається за воротами школи. Але на переднє сидіння не пересідаю, адже напруга досі витає в повітрі. Є в мене відчуття, що Громову від самого ранку наступили на хвіст, он які злющі погляди кидає через дзеркало заднього огляду, бр-р! На щастя, до дитячого садка доїжджаємо швидко — одразу під шумок тікаю з Полею, та тільки й встигає крикнути: «Бувай, татусю!»

Але коли всередині особисто віддаю доньку виховательці й повертаюся, то ледь не захлинаюся слиною від несподіванки. Ярослав, спершись на капот позашляховика, усе ще чекає на мене. От халепа…

Несміливо підходжу й нервово посміхаюся, на що Громов впирається в мене пронизливим поглядом.

— Не думай, що заслужиш повагу сина, якщо покриватимеш його витівки.

— Та не покривала я його, — відмахуюся, але Ярослав не відстає:

— Аліно, він пацан! Якщо накосячив, то має відповісти. І якщо ти й далі поводитимешся з ним, як добра фея, що закриває на все очі, то він і далі думатиме, що з будь-якої ситуації можна вийти безкарним.

— А я вважаю, що він просто захищає свою територію, як уміє. Сам подумай, ми з Полею впали йому як сніг на голову, логічно, що він не може поки нас прийняти. А якщо я буду, як дитина, скаржитися і здавати його тобі, то ніколи не заслужу поваги. Краще ти з ним поговори відверто й поясни, що ми не збираємося красти любов його тата.

Громов мимоволі стискає щелепи до хрускоту, ніби не звик, що з ним так відкрито сперечаються. Але в чому я не маю рацію? Я чудово розумію поведінку Артема — жив собі стільки років, лиха не знав, а тут раптом з'явилися якісь «загарбники», одна з яких явно змагається з ним за увагу батька. Та тут би будь-хто став у позу!

А ще незрозуміло, як довго Артем росте без матері й де вона взагалі, але це не моє діло, ми однаково через три роки підемо — то який сенс мені лізти в чуже життя, розпитуючи, чи не страждає спадкоємець Громова від нестачі материнської любові?

Мені ніби своїх проблем із недбайливим батьком мало…

— Гаразд, давай цього разу ти закриєш очі? Не треба підвозити, мені однаково скоро на роботу, і так учора пів дня прогуляла. Боюся, управитель сьогодні на прапор порве, — зітхаю, вже прикидаючи масштаб трагедії.

Чоловік хмуриться, немов саме слово «робота», що зірвалося з моїх вуст, йому здається дикістю, але покірно киває.

— Увечері пришлю за тобою авто, — кидає мені в спину, коли вже віддаляюся від нього.

Відмахуюся:

— Ми з Полею на метро швидше дістанемося.

І тікаю поспіхом, поки мені не нав'язали ще щось. Усю дорогу до ресторану я подумки налаштовувала себе на робочий лад. Так, формально я дружина багатія, але шлюб фіктивний, і ніхто не знає, що завтра стрельне в голову цьому Громову. А так хоч у мене буде подушка безпеки на чорний день і стійка впевненість, що не ночуватимемо на вокзалі.

У ресторані Артур Валерійович мене зустрів із таким приголомшеним поглядом, ніби привид побачив. Що дивно, він усміхнувся і не став сварити за вчорашній прогул, лише пробурмотів щось невиразне і звелів іти до зали. Невже це на нього так візитівка Громова вплинула? Оце так дива перевтілення!

Нічого не віщувало біди аж до тієї миті, як у моєму секторі з'явилася та божевільна, з якою мав одружитися Громов. Як її там… Христина! У компанії з такою ж гордовитою на вигляд подружкою вона пройшла до найкращого столика біля вікна, який заздалегідь був зарезервований. У душі жеврів крихітний шанс, що столик не для них, але адміністратор швидко повернув мене з небес на землю, звелівши поквапитися й обслужити важливих гостей. Христина помітила мене й розпливлася в отруйній посмішці, я ж подумки перехрестилася.