Розділ 10 ч. 1

Розділ 10

Ярослав зробив великий, упевнений ковток, але миттєво закашлявся, різко ставлячи чашку на стіл так, що та аж дзенькнула. Боже, що ж у ній було? Бідний Громов укрився червоними плямами, на очах виступили сльози, а обличчя перекосило потворною гримасою.

— Чудово спалося… — бурмочу невчасно і схоплююся зі стільця, щоб поплескати стражденного чоловіка по спині.

Він, вдячно кивнувши, змахує сльози й волає на всю їдальню:

— Марино Сергіївно!

І, о диво, до нас прибігає та сама хатня робітниця. Пишна жінка добряче за п'ятдесят із добродушним виглядом окидає спочатку мене поглядом, потім маже ним по Поліні. І на її губах розпливається божественна усмішка, від якої мені тепло стає на душі.

— Ой, хто це в нас тут такий милий? — жінка підморгує Полі, а та їй усміхається у відповідь і махає п'ятірнею.

— Марино Сергіївно, — нагадує про себе Ярослав, і вона переводить на нього погляд. — У нас що, новий сорт кави з пекучим післясмаком перцю чилі?!

— Матінко, — жінка невинно кліпає, хапаючись за серце. — Та як так? Я ж не могла цукор із перцем переплутати…

Краєм ока вловлюю, що Артем уже опустився на стільці так низько, що майже сповз на підлогу.

М-м-м, перець чилі? То он яку капость ця дрібнота Ярославська мені придумала! Але Поля сплутала всі карти, і сюрприз дістався його батькові, яка іронія.

— Та годі, Ярославе, — рятую Артема від хвилини ганьби, ну й заразом ні в чому не винну хатню робітницю. — Ось, візьми мою каву, там точно немає перцю.

Його чашку віддаю в руки Марини Сергіївни, а умовно свою підсовую ближче до чоловіка. І він витріщається на мене з примруженим поглядом, так що аж моторошно стає. Здогадався? Присягаюся, в його очах зараз горить щось таке… вбивче, що вже мені хочеться залізти під стіл і злитися з текстурою паркету. В їдальні повітря занадто напружене, і не здивуюся, якщо за секунду загоряться всі лампочки.

Але, на щастя, Поліна рятує ситуацію:

— Татусю, дивись, який у мене єдиноріг!

Тицяє свою іграшку йому під ніс, а Ярослав, забираючи її, одразу розслабляється. І треба ж було нам разом із малим видихнути в унісон, що не сховалося від уважного Громова:

— Я так розумію, кава призначалася не мені, так, Артеме?

— Марино Сергіївно, що у нас на сніданок? — поспіхом переводжу розмову, просто щоб зам'яти цей кумедний конфуз.

— Зараз-зараз! У мене вже все готово!

Так, я б могла прямо сказати, що та чашка була для мене, але який тепер із цього сенс? Артем, судячи з опущених плечей і блідого обличчя, вже засвоїв свій урок. Але чи відмовиться від капостей надалі? Щось сумніваюся.

У підсумку сніданок минає… більш-менш стерпно. Поля безупинно базікає про все, навіть із набитим ротом, Артем знехотя жує сирники, боячись підняти голову, ну а ми з Громовим обмінюємося зовсім не люб'язними поглядами. Своїм він так і пригнічує, немов хоче підпорядкувати собі, але дзуськи! Гордо розправляю плечі й просто їм, поглядаючи на настінний годинник. Час би вже Полі збиратися в дитячий садок, якщо ми не хочемо запізнитися.

Доївши, Громов підводиться з-за столу.

— Вам у садок треба? — піднімаю на нього здивований погляд, поки витираю Поліні рота.

— Звісно. Якраз час… — не дає договорити:

— Тоді збирайтеся, підвезу вас. Артеме, тебе це теж стосується.

Ярослав залишається, а ми втрьох ідемо разом, і вже на другому поверсі мені прилітає раптом у спину гнівний докір:

— Ти можеш обдурити тата, але не мене, — шипить дрібнота Ярославська, я ж, не обертаючись до нього, хмикаю. — От виведу тебе на чисту воду, тоді тато вас обох викине з дому.

— Бажаю удачі, — відводжу Полю подалі, а малий із гуркотом зачиняє двері до своєї кімнати.

У автівці ніяковість зашкалює, а мені на задньому сидінні між Поліною та Артемом — капець як некомфортно.