Розділ 9 ч. 2

Оце так приїхали…

— Мені теж перепросити? — сиплю на нього єхидством, обдаровуючи іронічним поглядом.

Він і бровою не повів:

— Твоя донька може вибрати собі будь-яку кімнату, і я перероблю її на дитячу. Але спальню сина вона зайняти не може.

— Моя донька, — особливо підкреслюю, вириваючи Полю в нього з рук, а мала капризуля опирається цьому, — самостійно може зібрати свої іграшки й повернути їх у нашу кімнату.

Усе ж віддираю Полю від «татуся» і шепочу на вушко:

— Принцесо, будь розумницею і поверни своїх єдиноріжків у нашу кімнату.

Вона кивнула, і я поставила її на ноги. Поля, кумедно пихкаючи, слухняно почала згрібати весь свій циганський табір з іграшок, але їх було так багато, що їй не вдавалося зібрати все в маленькі ручки. Поки притискала до грудей двох поні, другою рукою тягнулася до ляльок, але тієї ж миті в неї вислизнула розмальовка. Полінка нахилилася за нею, через що випав один поні. Це було занадто кумедно, але дивитися на страждання доньки — вище моїх сил.

— Давай я допоможу.

Зібравши решту іграшок, я випросталася і, гордо розправивши плечі, обдарувала Громова іронічним поглядом, у який вклала весь спектр емоцій. Я їм так і казала: нам чужого не треба. Поля слухняно крокувала за мною, і коли ми опинилися в кімнаті, я замкнула двері на ключ, кинувши всі іграшки на килим.

Адреналін почав потихеньку відступати, поступаючись місцем нервовій втомі та логіці. Хоч би якою я була гордою та принциповою, але Громов, зараза, де в чому має рацію…

— Полю, йди сюди. — Щойно вона підійшла, я взяла її за ручку й подивилася просто в невинні очі. — Зайчику, та кімната чужа, розумієш? Тобі б сподобалося, якби хтось прийшов і без дозволу взяв твого улюбленого єдиноріжка?

— Ні-і-і. — Поля, опустивши оченята, винувато копирсала носком килим.

— Ну от і Артему не сподобалося, що ти зайняла його кімнату. Давай домовимося, що до його речей ти більше не доторкнешся, добре? До того ж у цьому будинку ми гості, а в гостях, пам'ятаєш же, треба поводитися пристойно.

Вона кивнула, а я, поцілувавши її в маківку, втомлено повалилася на ліжко.

— Я лише пів дня в ролі дружини багатія, а виснажилася так, ніби три зміни поспіль відгарувала, — бурчу, дивлячись у стелю.

От тобі й сімейне життя…

***

Виходячи зі спальні вранці, все ще в напівсонному стані, я солодко потягнулася і тільки-но зробила крок…

— А-а-а-ай! Та шо за халепа?!

Гострий, пронизливий біль прострілив п'яту так, що перед очима потемніло на секунду. Страждаючи, я застрибала на одній нозі, як поранений коник, усе ще шиплячи тихі прокльони, бо на підлозі біля моєї кімнати були розкидані дрібні деталі лего. Гадський диверсант усе-таки влаштував мені пастку…

— Уб'ю паразита! На корм рибкам пущу, — злісно бурчу, поспіхом розтираючи постраждалу ногу.

— Ух ти! — Поля вискочила з кімнати.

Вона миттю опустилася навпочіпки й потягнулася рукою до деталей, але я перехопила її долоню.

— Не чіпай, а то ще заразишся від них капосністю. Ходімо снідати.

Наступати на ногу було все ще боляче, але, входячи до їдальні, я начепила на обличчя непроникну маску. Нізащо не покажу дрібному паразиту, що його план вдався!

Артем уже сидів за столом і, побачивши нас із Полею, демонстративно відвернувся. Відволікаюся від нього лише на кілька хвилин, поки всаджую доньку, і зі здивуванням помічаю на столі дві чашки з ароматною кавою.

— Доброго ранку, — ціджу крізь зуби через його витівку, а спадкоємець Громова посміхається мені прямо в обличчя.

Знову капость підготував? Дивись, дрібното, у цю гру можна грати удвох! Судячи зі звуків, що долинали з кухні, хатня робітниця вже на повну господарювала, я ж сіла й потягнулася за чашкою, що стояла ближче до мене, але Поля раптом завередувала:

— Посунься, — вона безпардонно гепнула на стіл іграшку, ненавмисно зсунувши обидві чашки. — Моєму єдинорогу потрібне місце.

Чашки переплуталися, але я нічого сказати не встигла, як до їдальні увійшов Ярослав. На ньому був синій костюм, що ідеально личив чоловікові, ніби пошитий тільки для нього; я із захопленням задивилася на чоловіка й пропустила момент, коли Громов, підморгнувши нам із донькою на знак вітання, схопив зі столу мою чашку з кавою.

— Як спалося на новому місці? — запитав, підносячи напій до губ.

Помічаю краєм ока, що Артем раптом напружився і зблід. Відкрив рота, але, мабуть, не наважився нічого сказати і одразу закрив, зі страдницьким виглядом зиркаючи на батька.

Не забувайте коментувати історію та тиснути вподобайку :)