Розділ 9 ч. 1

Розділ 9

Ярослав кліпає і різко ковтає, а я виплутуюся з його рук, відчуваючи, як щоки буквально палають. Але, отямившись, міцніше зав'язую рушник і біжу на крик.

Халепа чекала на нас у кімнаті Артема…

Поліна сиділа на дивані, обклавшись з усіх боків єдинорогами, ляльками та іншими іграшками, ніби таким чином заявила свої права на спальне місце.

— Чуєш, дрібното, ти взагалі нормальна? — багровіючи від люті, скрикнув Артем. — Якого біса моя кімната перетворилася на склад дівчачих іграшок? Пішла геть звідси!

— Не піду, — анітрохи не злякавшись, Поля склала ручки на грудях і скорчила вперте личко. — Тепер це моя кімната, мені вона подобається.

— Це моя кімната, дрібното! — Артем захлинувся від такого нахабства. — Я тут живу, і прибери своїх тупих коней, інакше я їх у вікно викину!

— Це ти тупий, а вони розумні, — Поля показала йому язика, на що я лише закотила очі, не наважуючись втручатися в дитячу суперечку.

Навіть Ярослав мовчав, стоячи біля мене і просто спостерігаючи за дітьми. Але все ж кімната чужа, і варто Полі нагадати про святе правило: чуже не чіпати. Тільки от, схоже, остання фраза Поліни стала для десятирічного Артемка останньою краплею витримки, і він вибухнув:

— Пішла геть звідси! — підійшовши ближче, він із такою силою штовхнув Полю в плече, що вона, не втримавши рівноваги, гепнулася з дивана просто на підлогу. І, падаючи, явно вдарилася коліном…

Її нижня губа миттю затремтіла, і за секунду кімнату заповнив дитячий надривний плач.

— Полю! — коли побачила її такою, у мене серце кров'ю облилося, і я поспіхом кинулася до неї, але мене випередили.

Тільки й встигла помітити, що злий як тисяча чортів Ярослав відштовхнув мене і першим опинився поруч із Полею. Ридаючи, вона з криком «татусю» потягнула до нього долоньки, і Громов без роздумів підняв малечу на руки, міцно притискаючи до себе. Вона все хлипала, чіпляючись кулачками за його сорочку, як за найцінніший скарб у світі. Але й я не могла стояти осторонь.

На хвилиночку — це моя донька, і її щойно образили! Підходячи до чоловіка, насамперед дбайливо оглядаю здерте коліно. Загалом нічого страшного: на вулиці вона, бувало, аж до м'яса могла роздерти шкіру, а тут просто кілька подряпин. Проте це не дає права малому хулігану показувати свою силу перед нерівним суперником.

Впевнена, що Ярослав стане на бік сина, вже з охотою відкриваю рота, щоб висварити Артема, але поспіхом закриваю, зустрівшись із неймовірно злим поглядом Ярослава.

— Ти… — злість на нього вихором піднімається в грудях, і я не збираюся покірно мовчати, але мені й слова не дають вимовити:

— Артеме Ярославовичу, — зло цідить Громов, погладжуючи Полю по спині й дивуючи мене до німого шоку. — Ти хоч розумієш, що вона дитина?

— Тату, але ж вона… — спробував він виправдатися, проте Громов не дав йому можливості:

— Хоч я і вчив тебе відповідати кулаками, але ж вона дівчинка! Менша і слабша за тебе, самому не соромно? Може, ти вибачишся?

— Не буду, — ображено бовкнув малий прокурор, миттю втрачаючи весь свій авторитет. — І кімнату свою їй теж не віддам!

Я просто приголомшено дивилася на напружену спину Громова і не могла повірити, що він справді вичитує сина, захищаючи при цьому чужу дитину. Ну, не сперечаюся, Артемко винен, але я б у такій ситуації насамперед захищала Полю, і плювати, навіть якщо винуватиця — вона.

Одразу трішки соромно стало, але ж у Громова своя голова на плечах, і я не змушувала його ставати на бік моєї доньки. А от дитина, логічно, образилася:

— Чому ти на їхньому боці? — бурчить Артем, ображено поглядаючи на батька.

Громов же, не обертаючись, кличе мене:

— Аліно.

— Так? — несміливо виходжу вперед, уже готова забрати з його рук Поліну, але наштовхуюся на лютий погляд пацана, який обіцяє мені швидку розправу.

— Твоя провина тут теж є.