Розділ 8 ч. 1

Розділ 8

Різко скинувши руку, Артем загрозливо рушив уперед до Поліни, а я не витримала:

— Гей, хлопче, легше на поворотах.

Прикрила її собою, але встигла помітити, як моя мала хуліганка дістала з рюкзачка липкого желейного ведмедика й зіскочила з пуфика. Присягаюся, вона явно шукала, куди його можна приліпити… Скільки я таких уже в старій квартирі віддирала як від килима, так і від меблів?

— Ти мною тут не командуй! — огризнувся малий партизан, поки я відволіклася на захоплену доньку, за якою невідривно стежив Ярослав.

Напевно, щоб ще більшої біди не накоїла. Та ніби це можливо...

— Артеме, я тебе востаннє попереджаю — поводься пристойно.

Пирхнувши, але нічого не відповівши батькові, він демонстративно розвернувся й покрокував угору сходами. На середині пацан обернувся й обдарував мене підступним поглядом:

— Я вам таке життя влаштую, що самі звідси втечете.

— Артеме! — скипів Ярослав, але на другому поверсі вже так різко грюкнули двері, що у вітальні жалібно дзенькнула дизайнерська люстра. Громов здавався на вигляд незворушним, але все ж утомлено потер перенісся пальцями, а я перевела погляд на Полю, яка все-таки приліпила заздалегідь облизану желейку просто на дзеркало.

— Я все відмию, — бурмочу під ніс, на що чую втомлене:

— Хатня робітниця потім прибере весь цей хаос.

— Хатня робітниця… — повторила папугою, намагаючись осмислити своє нове життя.

Що ж, Аліно, ласкаво просимо в іншу реальність.

Але, глянувши на сходи, лише закотила очі. Цей малий партизан… от дупою відчуваю, що ця дрібнота Ярославська ще поп'є моєї крові, але я теж не ликом шита, не дам йому себе так легко залякати. Та й Поля в мене далеко не ляклива дитина, ще питання, хто кого першим виживе з дому.

— Артем… звикне, тож не бери близько до серця його слова. Гаразд, ходімо, покажу твою кімнату.

Поля біжить першою, кумедно переступаючи через сходинки, я ж піднімаюся з відчуттям, що з вітальні зараз потраплю просто на поле бою. Але, на диво: ні колючого дроту, ні залізних кнопок на підлозі — все тихо й мирно. Підходячи до однієї зі спалень, Ярослав, не відчиняючи, стукає спочатку у двері:

— Хай там як, Артеме, але єдиноборства на сьогодні не скасовуються. Збирайся, я сам відвезу тебе.

Не дочекавшись жодної відповіді, Громов відходить зітхаючи й відчиняє переді мною двері в кінці коридору.

— Поки це буде ваша з Поліною спальня, бо другої дитячої в мене немає.

Заглядаю всередину, і в мене буквально відвисає щелепа — спальня розміром у половину нашої колишньої орендованої однушки! Посередині величезне ліжко, на якому можна спати навіть утрьох, панорамні вікна, туалетний столик і пухнастий світлий килим, на який і ступати страшно.

— Очманіти, — коментую, забувши про правила пристойності.

— Ванна кімната праворуч, гардеробна ліворуч, — карбує чоловік, вказуючи рукою, де що знаходиться.

Замість мене, як ревізор із досвідом, уривається Поля. І, звісно ж, насамперед летить до ліжка, але я спритно перехоплюю її на половині шляху й затягую у ванну. Немає часу щось роздивлятися — швидко мию доньці руки й відпускаю її з полегшеним видихом. І поки Поля пустувала на ліжку, мене до себе покликав Громов, який усе ще стояв у дверному отворі.

— Про контракт поговоримо пізніше. Значить так: особливих правил у цьому будинку немає, але в кабінет на першому поверсі не заходь. А якщо вже зайдеш, то нічого не чіпай і за донькою стеж: у мене там багато важливих паперів.

— Зрозуміла, — киваю, хоча я й так не збиралася нікуди пхати ніс. — А як щодо їжі та прибирання? Я б могла… — він зупиняє мене помахом руки, і я затикаюся.