Розділ 7 ч. 2

***

Будинок Громова… Ні, пардон, маєток Ярослава виявився настільки величезним, що я не втрималася й бовкнула спересердя під ніс:

— Та тут за навігатором ходити треба, щоб не заблукати…

І нервово посміхнулася, зустрівшись із примруженим, явно незадоволеним поглядом мого… прости Господи, чоловіка. Чоловіка! Оуф… Як до цього звикнути?

А переступивши поріг будинку, я нервово гикнула, бо вже сходу нас зустріла кришталева чистота, аж в очах замиготіло, і купа антикваріату на полицях. Це дім чи музей? Тут же навіть дихати буде страшно, не те що жити… та ще й з гіперактивною Полею.

І варто було нам ступити у вітальню, як нам перегородив дорогу місцевий цербер в особі зменшеної копії Громова. Хлопчак стояв посеред вітальні в позі цукорниці — він упер руками у боки, і свердлив нас із Полею настільки важким поглядом, що мені одразу захотілося… дзвінко розсміятися. Але явно не випаруватися з дому, як собі, напевно, красиво уявив хлопчик.

Теж жбурляю йому не менш красномовний погляд: «Дрібното, ти кого хочеш налякати?» І всіма силами стримую себе суто з поваги до Ярослава. Якщо вже він виявив прихильність до моєї доньки, то я теж спробую знайти з хлопчиком спільну мову.

Але малий Громов одразу зрозумів, що ми просто так не підемо, тому почав поводитися, немов він прокурор на важливій справі:

— Тату, що вони тут роблять?! — обурено видав малий, тицяючи в нас пальцем. — Це ж ті ненормальні з ТРЦ, навіщо ти їх притягнув до нас у дім?

— Артеме, де твої манери? — Ярослав зі сталлю в голосі приструнив сина й одразу опустив наші сумки на блискучу від чистоти підлогу.

— Будь увічливішим, Аліна тепер моя дружина, і вони з Поліною житимуть із нами.

— Дружина?! — у Артемка від шоку так комічно відвисла щелепа, він навіть на секунду розгубив увесь свій пафос.

— А… а… ти мого дозволу спитав? Я проти!

— Збав тон! — гнівно гримнув Громов, так що навіть я напружилася й кинула на нього стривожений погляд.

Що й казати, потоваришувати з твоїм спадкоємцем, Громов, буде непросто… Поки ми з ним грали в переглядки, я відчувала, що повітря у вітальні було настільки густим, що його можна було різати ножем.

А от Полінці абсолютно фіолетово на всілякі ворожі флюїди, що посилав нам її новоспечений братик. Для неї весь світ зараз складався з рожевих поні й, звісно ж, улюбленого татуся, від якого вона не відлипала. Але все ж відпустила його ногу і зійшла до огляду її нового дому.

— У-х-х-ти! Татусю, це тепер наш замок, так? — радісно заволала донька, розбиваючи гнітючу атмосферу.

І, не звертаючи уваги на Артемка, який свердлив її колючим поглядом, мала з розгону гепнулася на світлий пуфик, безжально бруднячи його нечистими долоньками…

— А де моя кімната, татусю? А ти мені купиш цуценятко? — щебетала, продовжуючи лапати пуфик брудними пальчиками, якими ще п'ять хвилин тому їла шоколадну цукерку…

Я аж замружилася, чекаючи вибуху й бурі люті. Ой, матінко, нас зараз покарають?

Але Ярослав виглядав напрочуд спокійним, а от його син… Тільки й встигла зиркнути на Артема — він уже весь пішов червоними плямами від шаленої витівки Поліни чи від ситуації загалом. Думаю, якби він був чайником, у нього б уже пара повалила з вух. Пихкаючи, пацан зміряв Полю спопеляючим поглядом, ніби вона в його домі вчинила вандалізм, а я лише зітхнула. Подумаєш — забруднила меблі.

— За тобою так і плаче добрячий потиличник, — тихо бурмочу, але, упс, мене почули.

Гострий, як лезо, погляд чоловіка смугонув по мені, на що я невинно закліпала віями, мовляв, нічого не було, тобі почулося.

— Нагорі є кілька кімнат, вибереш собі, яку захочеш.

— Ура-а-а! У мене буде кімната!

Малий прокурор, відчувши конкуренцію, миттю вибухнув:

— Тату, ти жартуєш?! — верескнув з ревнощами, стискаючи руки в кулаки, так що аж кісточки побіліли. — Я не згоден на них! Це моя територія, і ні з ким я її ділити не буду!

— Твоєї згоди ніхто не питав. Це питання вирішене, — жорстко відрізав Громов, усім своїм виглядом показуючи сину, що питання закрите. — І я чекаю від тебе дорослої, адекватної поведінки.

— Тату, та вони ж… загарбники! — Артемко схрестив руки на грудях, уперто задерши ніс догори. — Я точно не буду милим із цими окупантами, і взагалі, нехай валять туди, звідки прийшли!