Розділ 7 ч. 1

Розділ 7

Група Полі якраз бешкетувала на дитячому майданчику, донька сиділа в пісочниці й з іншими дітками захоплено ліпила фігурки з піску. Але варто було їй підняти погляд і побачити поруч зі мною «тата», як лопатка випала з її рук, а сама Поліна на мить завмерла. Ступор тривав лише секунду:

— Татусю! — її вереск щастя, здається, оглушив усіх у радіусі кілометра.

Донька підскочила на ноги і, навіть не обтрусившись від піску, торпедою полетіла просто до Громова, а в мене серце через це злякано тьохнуло в п'яти.

А раптом Ярослав демонстративно відсторониться? Може, гидливо скривиться від того, що Поля вся в піску, тому не дозволить їй навіть пальцем до себе торкнутися? Це логічно для мене, але не для сприйняття чотирирічної дитини…

Подумки я підготувалася до всього, адже Громов не зобов'язаний бути милим із моєю донькою, навіть якщо вона вважає його татом, але Ярослав і з місця не зрушив. Навіть більше, коли Поля підбігла до нього зі стовідсотковим захопленням у погляді, він плавно опустився перед нею навпочіпки й без вагань упевнено підхопив замурзану малечу на руки.

Моя уява зламалася, адже не так я собі уявляла їхню зустріч. Може, мені голову напекло, от і ввижається всіляке? Одне знаю напевно — я точно не стала б звинувачувати Громова за те, що він не виявив ініціативи перед Поліною, але цей його вчинок буквально вибив мене з колії.

— Ну привіт, Поліно, — оксамитовий тембр здався таким затишним, що на мить я реально обманулася, ніби… тато прийшов забрати доньку із садочка.

— Ти повернувся, так? — щойно Громов кивнув, Поля вчепилася йому в плечі брудними пальчиками мертвою хваткою і зарилася носом у білосніжну сорочку.

— Повернувся, — підтвердив, від чого Поля задоволено заверещала в нього на руках.

Я стояла осторонь, як марна декорація, і не могла нормально дихати, аж поки вихователька з усмішкою не всунула мені рюкзачок і змінне взуття Поліни.

Громов діяв легко й невимушено, коли притискав чужу дитину до грудей і неспішно ніс до автівки. З непроникним виразом на обличчі він обережно посадив її в автокрісло на задньому сидінні й дбайливо застебнув ремені, а Поліна щось радісно щебетала йому на вухо. Це було… буквально щемливе видовище, до якого я морально не була готова. Очі вмить защіпало від сліз радості, і тіло накрило приємною хвилею ейфорії. Поля така щаслива й усміхнена, що моє серце стискається в грудях, омиваючи кожну клітинку теплом.

Але тільки-но я встигла зробити крок до авто, як мене миттю накрило крижаною панікою, і гіркота усвідомлення боляче вдарила під дих, вибиваючи залишки ейфорії.

Ні… чекайте-но! Ось же вона, та пастка, про яку я не подумала заздалегідь… Для нас із Ярославом це угода, і через три роки вона закінчиться, а для Поліни Громов той самий тато: живий і справжній, на якого вона так довго чекала. Боже, якщо вона вже зараз так реагує, то що з нею буде, коли настане час нам збирати речі?

Чесно, просто зараз мені не хотілося впадати в ще більшу зневіру й думати про те, що станеться в майбутньому. Через три роки їй буде сім, і, можливо, я якось зумію викрутитися з ніякової ситуації. Так, точно, я ж її мати, і знайти правильні слова не складе труднощів, Поля точно мене зрозуміє!

Тож, Аліно, відстав паніку й починай бути самою собою, без цієї натягнутої ввічливості.

Зрештою, опанувавши себе, я натягнула на обличчя милу посмішку й сіла на переднє сидіння. Вкінці, де наше не пропадало!