Розділ 7

Розділ 7

Група Полі якраз бешкетувала на дитячому майданчику, донька сиділа в пісочниці й з іншими дітками захоплено ліпила фігурки з піску. Але варто було їй підняти погляд і побачити поруч зі мною «тата», як лопатка випала з її рук, а сама Поліна на мить завмерла. Ступор тривав лише секунду:

— Татусю! — її вереск щастя, здається, оглушив усіх у радіусі кілометра.

Донька підскочила на ноги і, навіть не обтрусившись від піску, торпедою полетіла просто до Громова, а в мене серце через це злякано тьохнуло в п'яти.

А раптом Ярослав демонстративно відсторониться? Може, гидливо скривиться від того, що Поля вся в піску, тому не дозволить їй навіть пальцем до себе торкнутися? Це логічно для мене, але не для сприйняття чотирирічної дитини…

Подумки я підготувалася до всього, адже Громов не зобов'язаний бути милим із моєю донькою, навіть якщо вона вважає його татом, але Ярослав і з місця не зрушив. Навіть більше, коли Поля підбігла до нього зі стовідсотковим захопленням у погляді, він плавно опустився перед нею навпочіпки й без вагань упевнено підхопив замурзану малечу на руки.

Моя уява зламалася, адже не так я собі уявляла їхню зустріч. Може, мені голову напекло, от і ввижається всіляке? Одне знаю напевно — я точно не стала б звинувачувати Громова за те, що він не виявив ініціативи перед Поліною, але цей його вчинок буквально вибив мене з колії.

— Ну привіт, Поліно, — оксамитовий тембр здався таким затишним, що на мить я реально обманулася, ніби… тато прийшов забрати доньку із садочка.

— Ти повернувся, так? — щойно Громов кивнув, Поля вчепилася йому в плечі брудними пальчиками мертвою хваткою і зарилася носом у білосніжну сорочку.

— Повернувся, — підтвердив, від чого Поля задоволено заверещала в нього на руках.

Я стояла осторонь, як марна декорація, і не могла нормально дихати, аж поки вихователька з усмішкою не всунула мені рюкзачок і змінне взуття Поліни.

Громов діяв легко й невимушено, коли притискав чужу дитину до грудей і неспішно ніс до автівки. З непроникним виразом на обличчі він обережно посадив її в автокрісло на задньому сидінні й дбайливо застебнув ремені, а Поліна щось радісно щебетала йому на вухо. Це було… буквально щемливе видовище, до якого я морально не була готова. Очі вмить защіпало від сліз радості, і тіло накрило приємною хвилею ейфорії. Поля така щаслива й усміхнена, що моє серце стискається в грудях, омиваючи кожну клітинку теплом.

Але тільки-но я встигла зробити крок до авто, як мене миттю накрило крижаною панікою, і гіркота усвідомлення боляче вдарила під дих, вибиваючи залишки ейфорії.

Ні… чекайте-но! Ось же вона, та пастка, про яку я не подумала заздалегідь… Для нас із Ярославом це угода, і через три роки вона закінчиться, а для Поліни Громов той самий тато: живий і справжній, на якого вона так довго чекала. Боже, якщо вона вже зараз так реагує, то що з нею буде, коли настане час нам збирати речі?

Чесно, просто зараз мені не хотілося впадати в ще більшу зневіру й думати про те, що станеться в майбутньому. Через три роки їй буде сім, і, можливо, я якось зумію викрутитися з ніякової ситуації. Так, точно, я ж її мати, і знайти правильні слова не складе труднощів, Поля точно мене зрозуміє!

Тож, Аліно, відстав паніку й починай бути самою собою, без цієї натягнутої ввічливості.

Зрештою, опанувавши себе, я натягнула на обличчя милу посмішку й сіла на переднє сидіння. Вкінці, де наше не пропадало!

***

Будинок Громова… Ні, пардон, маєток Ярослава виявився настільки величезним, що я не втрималася й бовкнула спересердя під ніс:

— Та тут за навігатором ходити треба, щоб не заблукати…

І нервово посміхнулася, зустрівшись із примруженим, явно незадоволеним поглядом мого… прости Господи, чоловіка. Чоловіка! Оуф… Як до цього звикнути?

А переступивши поріг будинку, я нервово гикнула, бо вже сходу нас зустріла кришталева чистота, аж в очах замиготіло, і купа антикваріату на полицях. Це дім чи музей? Тут же навіть дихати буде страшно, не те що жити… та ще й з гіперактивною Полею.

І варто було нам ступити у вітальню, як нам перегородив дорогу місцевий цербер в особі зменшеної копії Громова. Хлопчак стояв посеред вітальні в позі цукорниці — він упер руками у боки, і свердлив нас із Полею настільки важким поглядом, що мені одразу захотілося… дзвінко розсміятися. Але явно не випаруватися з дому, як собі, напевно, красиво уявив хлопчик.

Теж жбурляю йому не менш красномовний погляд: «Дрібното, ти кого хочеш налякати?» І всіма силами стримую себе суто з поваги до Ярослава. Якщо вже він виявив прихильність до моєї доньки, то я теж спробую знайти з хлопчиком спільну мову.

Але малий Громов одразу зрозумів, що ми просто так не підемо, тому почав поводитися, немов він прокурор на важливій справі:

— Тату, що вони тут роблять?! — обурено видав малий, тицяючи в нас пальцем. — Це ж ті ненормальні з ТРЦ, навіщо ти їх притягнув до нас у дім?

— Артеме, де твої манери? — Ярослав зі сталлю в голосі приструнив сина й одразу опустив наші сумки на блискучу від чистоти підлогу.

— Будь увічливішим, Аліна тепер моя дружина, і вони з Поліною житимуть із нами.

— Дружина?! — у Артемка від шоку так комічно відвисла щелепа, він навіть на секунду розгубив увесь свій пафос.

— А… а… ти мого дозволу спитав? Я проти!

— Збав тон! — гнівно гримнув Громов, так що навіть я напружилася й кинула на нього стривожений погляд.

Що й казати, потоваришувати з твоїм спадкоємцем, Громов, буде непросто… Поки ми з ним грали в переглядки, я відчувала, що повітря у вітальні було настільки густим, що його можна було різати ножем.

А от Полінці абсолютно фіолетово на всілякі ворожі флюїди, що посилав нам її новоспечений братик. Для неї весь світ зараз складався з рожевих поні й, звісно ж, улюбленого татуся, від якого вона не відлипала. Але все ж відпустила його ногу і зійшла до огляду її нового дому.