Розділ 6 ч. 2

***

— Повірити не можу, що я вийшла заміж… — бурмочу, поспіхом складаючи наші з Полею речі. — Та ще й у робочій формі.

Кому розповім — або не повірять, або реготатимуть із мене. Власне, як і тітка-реєстраторка. Так, відкрито вона мені ввічливо посміхалася, але я бачила цей насмішкуватий погляд упереміш із співчуттям.

Правду кажучи, раніше в РАЦСі, поки я йшла за Громовим, мені здавалося, що реєстраторка його обламає, і на цьому ентузіазм чоловіка згасне. Але реальність вдарила мене кийком по голові, коли у вухах пролунало чітке: «Наречена, розпишіться тут».

Частину з поцілунком ми, звісно ж, пропустили, і нам одразу вручили два свідоцтва, текст із яких глибоко врізався мені в пам'ять. Але ж кумедно, що п'ять років тому я б віддала за цей папірець навіть душу дияволу, а сьогодні… зараз він для мене суцільний набір літер, який не несе в собі жодного сенсу.

І мій чоловік тепер…

Громов Ярослав Миколайович.

Він увесь цей час мовчазно стояв посеред нашої обшарпаної вітальні й розглядав фоторамки на полиці серванта. На більшості з них красувалася Полінка, а Ярослав ковзав по них поглядом без явної зневаги. Швидше, в його очах горів оцінювальний інтерес, ніби він собі фрукти на стіл обирає.

Боже, Аліно, ну що за думки?!

Труснувши головою, зосереджуюся на зборах. Речей виявилося не так багато: дві спортивні сумки, кілька пакетів із взуттям, ще кілька з кухонним начинням і цілий баул Поліних іграшок. Ось і всі наші пожитки, від погляду на які мені хочеться розридатися, але я не даю собі й шансу розкиснути.

— Я готова, — мій голос у тиші кімнати пролунав як гуркіт грому.

Ми обоє з Ярославом були небагатослівні, бо… ми банально не знали, про що говорити, і просто намагалися перетравити наш спільний статус. Оглянувши наші пожитки, Громов лише хмикнув, а потім мовчки підхопив дві сумки й баул з іграшками. Ну а я взяла все інше. Йдучи, залишила ключі подружці-сусідці Клавдії Матвіївни і зі спокійною душею спустилася вниз.

Коли я залишала це місце, всередині утворилися дивні відчуття… Хоч мені тепер і є куди піти, але відчуваю, що ще не раз пошкодую про своє спонтанне рішення. Відчайдушно шкребе щось на душі, як кішка кігтеточку, але не можу зрозуміти, що саме мене турбує.

У авто намагаюся зайвий раз не дивитися на Ярослава, а він чомусь не поспішає заводити двигун. Навпаки, повертаючись до мене, запитує раптом:

— Де зараз твоя донька?

— У… садочку, — я з нерозумінням витріщилася на нього.

— Добре, кажи адресу, — кидає буденно, вмикаючи поворотник і вирулюючи на дорогу. — Заберемо її і якраз разом увійдемо в наш дім.

Приголомшена, захлинаюся повітрям і закашлююся аж до сліз, що бризнули з очей.

Що… що він сказав? У наш дім? Ні, почекайте… до такого мене життя не готувало!

Відкрито і з нерозумінням витріщаюся на незворушний профіль Ярослава, намагаючись зрозуміти, чи він сказав це серйозно, чи в нього проявилися симптоми отруєння від тієї зміюки. Боже, як згадаю її, аж у тремтіння кидає. Таку знахабнілу клієнтку ми, звісно ж, бачили не вперше, але щоб Таня в сльозах благала мене замінити її в закритій віп-залі — це тупо нонсенс! Ніхто й ніколи добровільно не відмовлявся від обслуговування віп, хоч би які примхливі траплялися гості, адже там чайові на порядок вищі, ніж у загальній залі.

І, підбиваючи підсумки, з такою от дівицею Громов реально хотів одружитися, нехай і заради вигоди? Бр-р! Що й казати, не заздрю йому…

— Кхм, — нагадує про себе чоловік, і я на автоматі диктую йому адресу садочка, яку він миттєво вбиває в навігатор.

Хоча який сенс їхати? Тут і пішки можна було пройтися.

Але поки їдемо в тиші, мене не полишає погане передчуття чогось… незворотного. Ніби я ступила однією ногою в сипучий пісок, і питання часу, як скоро мене повністю туди засмокче. І, як виявилося, справжнє потрясіння чекало на мене в дитячому садку…