Розділ 6 ч. 1

Розділ 6

— Ось бачиш, навіть всесвіт подає тобі сигнали.

— Якісь дурнуваті сигнали… — бурчу ображено, а чоловік бовкає з посмішкою:

— Інтернет-з'єднання слабкувате, — завзято підморгує мені й поспішно додає: — Гаразд, не втрачаймо часу. Ходімо розпишемося, а потім я допоможу тобі зібрати речі, одразу переїдеш із донькою до мене.

Громов уже відчинив дверцята, цілком упевнений, що подітися мені однаково нікуди. А от я…

— Ні, почекай, — квапливо хапаю його за біцепс, і чоловік знову обертається. — А як же твої батьки, що вони скажуть на цей спонтанний шлюб?

Так і чую, як у нього вже від нетерпіння зуби скрегочуть. Ну й від моїх дурних запитань…

— Мені не шістнадцять років, щоб я переймався через їхню реакцію.

І на все в нього, чорт забирай, є відповідь!

— А як щодо твого сина? Мені здається, він…

— А мені здається, Аліно, ти забагато думаєш, і я починаю втрачати терпіння.

Він блискавично вискочив із позашляховика й слідом із силою витягнув мене, але не поставив на ноги, а потягнув до РАЦСу на плечі, як мішок із картоплею…

Ні, ну… це вже перебір!

— Відпусти мене, — верещу на все горло, дриґаючи в повітрі руками й ногами, а цей… хам лише дзвінко ляпає мене по сідницях.

— Цить, жінко. Як я сказав, так і буде.

Тільки-но встигаю проковтнути обурення, як чую ніжний жіночий голос:

— Любий, тільки подивись на них, це так мило!

Сяк-так піднявши голову, помічаю дві фігури явно новоспечених молодят, що віддаляються від нас.

Ага, в якому місці це мило? Мене зараз… знудить, трясця…

— Громов, скотиняко! — б'ю його кулаком у спину, тамуючи блювотні рефлекси. — Постав… мені… зле…

Він обережно повертає мене на ноги, але все ще дбайливо утримує в кільці рук, даючи час отямитися.

Дихаю уривками, намагаючись хоч якось приборкати ураган усередині, як і вгамувати хаос у думках. Я… справді збираюся вийти заміж за першого стрічного, просто щоб… не ночувати на вулиці? Докотилася!

Розгублено кліпнувши, фокусуюся на Громові, і всі слова миттю застрягають каменем у горлі. Він так схвильовано дивиться на мене… що аж мурашки по шкірі!

— Як ти? — через стурбований погляд карих очей мене проймає сильним тремтінням, чи це через різку зміну положення?

Точно — кров у голову вдарила!

— Нормально… — видихаю з важкістю, хапаючись пальцями за сорочку чоловіка, шукаючи для себе міцну опору.

І остаточно усвідомлюю реальність: ми в РАЦСі, Громов рішуче налаштований на весілля, і які в мене шанси відмовити йому? Жодних…

Але якщо вже зовсім дивитися правді в очі — що я втрачаю? Після того як мене жорстоко зрадив батько Поліни, я більше не вірила жодному чоловіку. Нікого до себе не підпускала, звівши навколо серця високі мури. Але у випадку з Громовим мені принаймні зрозумілі його мотиви — від початку жодної романтики й близькості, тож цього разу я точно не обпечуся!

— Гаразд, — зітхаючи, здаюся на його ласку. — Хоч це й дурнувата ідея, але…

Але мені вже, смішно сказати, самій цікаво, у що вона виллється. Напевно, Громов заразив мене божевіллям, тому з відчайдушним завзяттям стрибаю за ним у ці «нестримні веселощі», не усвідомлюючи майбутніх проблем. А їх точно буде чимало!

— Але? — він вигнув брову, а я відмахнулася.

— Але чим чорт не жартує?