Розділ 5 ч. 1

Розділ 5

Навіть це його не образило, він лише невимушено перехопив кермо однією рукою, виглядаючи при цьому так до біса сексуально, що дурні мурашки вкотре влаштували по моїй шкірі шалений забіг. Але я, труснувши головою, продовжую гнути своє:

— Ну, серйозно, — підвищую голос, починаючи жестикулювати перед його обличчям руками, але так, щоб він бачив дорогу. — Невже складно відповісти, куди ми їдемо? Чи ви… — у голову раптом прийшла ідіотська, але ідея, — дратуєтеся через зіпсовані штани? Якщо це така витончена помста за них, то заявляю з усією серйозністю: я можу відпрацювати їхню вартість.

Громов на секунду окинув мене палким поглядом, під яким я нервово закашлялася й одразу зрозуміла, наскільки двозначно пролунали мої слова.

— Ні, ну, в сенсі… посуд можу помити або вечерю приготувати, та хоч газон підстригти, я багато чого вмію, правда. Але, будь ласка, давайте без крайнощів і дурного викрадення, добре? Усе-таки на мене вдома чекає дитина.

Благала його, ледь не плачучи, а у відповідь повисла… дурна тиша, тому я приречено вткнулася потилицею в підголівник. Страх через невідомість впивався у шкіру дрібними голками, але логіка, як то кажуть, ще не покинула мій чат.

Ні, зачекайте! Якби Громов хотів мене викрасти, то навіщо давати свою візитку адміністратору і світити своїм обличчям на камеру перед входом у ресторан? Віп-зала, якщо я не помиляюся, була замовлена на його ім'я, і логічно, що знайти чоловіка не складе великих труднощів. Але тоді… який у всьому цьому сенс? Просто вирішив зі мною покататися, щоб поганяти по крові адреналін? Щось я вже нічого не розумію…

Автівка якраз плавно загальмувала на узбіччі, і я з полегшенням видихнула, відчуваючи, як напружені м'язи поступово розслабляються.

— Накаталися? Тепер я можу піти? — вже поспіхом схопилася за ручку дверцят, готова вискочити будь-якої миті.

Замки не відчинилися, але щойно я підняла очі вище, як весь запал різко здувся, поступившись місцем реальній розгубленості. Здається, моя щелепа відпала і закотилася кудись під сидіння, а очі стали розміром зі блюдця, поки дивилася на вивіску через дорогу, що виблискувала в променях сонця.

— Палац урочистих подій? — прочитала я в цілковитому ступорі, переводячи вражений погляд знову на Громова.

Він… реально привіз мене одружуватися? Та ще й у робочому фартуху?! Утім, остання думка явно зайва, вона виникла тупо через суцільний хаос у голові.

— Нагадую: ти погодилася, тож назад шляху вже немає. Пішли реєструвати шлюб, — абсолютно холоднокровно видає цей ненормальний, дивлячись на мене так відверто, що гублюся на мить.

Але швидко оговтуюся:

— Та ви… ви сповна розуму?! — з люттю втискаюся у спинку крісла, бажаючи злитися з її текстурою. — Мені здається, жарт занадто затягнувся й переріс у фарс. Та й хто так одружується… — бурмочу зовсім тихо, поглядаючи на свою робу.

Громов у цей момент незворушно відстібає ремінь безпеки, повертаючись до мене всім корпусом. Він цілком спокійний, тоді як у мені вирує цілий океан емоцій, що накривають із головою. Не можу всидіти рівно на місці: то йорзаю, то носком кросівка постукую, то пальці в кулаки на колінах стискаю.

— А як треба? З натовпом людей і фотосесією? — іронічно хмикає, але в мене відчуття, що просто дурника із себе вдає.

— Та до чого тут фотосесія?! — нервово змахую рукою, ледь не зачепивши ідеальний ніс чоловіка, імені якого, до речі, й досі не знаю! — Почнемо з того, що я вам точно не пара: у мене немає ні грошей, ні зв'язків, ні статусу. До того ж у мене донька, яка…

— Яка вже називає мене татом, — відбиває, різко блокуючи мій словесний потік. — Я не стану розбиратися, з якого переляку ти підсунула їй мою фотографію, назвавши татом, а просто заплющу очі. Вважай це моєю поступкою.