Розділ 4 ч. 1

Розділ 4

Підвівшись зі стільця, підходжу до закам'янілої від шоку Аліни й притягую її до себе, міцно обійнявши за талію. Така м'яка й несперечлива, але вся тремтить у моїх обіймах, як кошеня в дощову погоду, і мені від цього якось… неспокійно. Відчуття, ніби я тиран, а вона невинна жертва, яка потрапила в мої підступні тенета. Стріляю в Аліну очима, мовчазно кажучи:

«Страшно? Не бійся, не з'їм тебе. Просто трошки скористаюся…» Власне, як і вона моєю пикою казна-скільки часу користувалася! Тож ми поквиталися.

— Не треба більше ласки, бо я одружуюся з Аліною, а ти можеш просто зараз валити на всі чотири боки.

— Га? Хто… Я? Зі… мною? — Аліна приголомшено закліпала віями.

Здалося навіть, що все повітря я щойно одним ударом вибив у неї з легенів. Я кивнув, і Аліна нервово смикнулася разом із тацею в руці, на якій небезпечно нахилилася тарілка із салатом. Христина ж видала неприємний звук, схожий на крик чайки, але, швидко опанувавши себе, за секунду зайшлася злісним гавкотом:

— Громов, ти хворий? Обираєш злиденну офіціантку замість спадкоємиці ритейлу? Не сміши, ти її навіть не знаєш, тупо ляпнув, щоб позлити мене.

Притягнувши онімілу Аліну ближче до себе, відбираю в неї багатостраждальну тацю, поки з неї не звалилася їжа, і ставлю на стіл. Моя аферистка бліда, як крейда, розгублена і, я би сказав, приголомшена тим, що відбувається в неї на очах. Стоїть, ледве дихає і не знає, куди подіти очі від зніяковілості. Навіть слово боїться вставити, зате я без вагань використовую її нещодавній козир:

— Взагалі-то, ми знайомі, і її донька називає мене татом. Правда ж, люба?

Аліна судомно вдихнула і, різко повернувши до мене голову, такий відвертий погляд кинула, що я завис на секунду. У ньому було так багато вогню, ну гріх не обпектися. Дихання обривається, поки вдивляюся в чаклунські зелені вири, на дні яких хлюпається цілий океан непідробних емоцій, починаючи від німого запитання: «Що ти верзеш, пришелепкуватий?» і закінчуючи очевидним бажанням придушити мене моєю ж краваткою. Он навіть рукою вже потягнулася до неї, але, поспішно кліпнувши, різко передумала. Проте її секундна мить зніяковілості вдарила мені в голову дужче за міцний напій. Завела мене, чортиця, і це розбурхало до хвилюючих мурашок по шкірі. Присягаюся, якби була інша ситуація, закинув би дівку на плече й потягнув би в барліг, але реальність приземляє мої хтиві думки:

— Справа в тому, що я… — почала було виправдовуватися Аліна, але Христина не дала їй шансу:

— Так чи ні?! Кажи! — її вереск різав по вухах так бридко, як нігтями по склу.

— Так… але… справа в тому… — Христі знову не дала договорити.

Підлетівши до нас, стерво з розмаху спробувала вліпити Аліні ляпаса, але я вчасно перехопив її руку і з люттю відіпхнув убік. Христина похитнулася на високих підборах і вдало наштовхнулася на стілець, тому не впала перед нами носом у підлогу.

А шкода, я б не відмовився подивитися на момент ганьби багатої і самозакоханої дівиці.

Швидко отямившись, вона випросталася і, пихкаючи від гніву, лише тицьнула в мій бік пальцем.

— Ти про це ще пошкодуєш, Громов! От побачиш, я розповім батькові, і він одним клацанням пальців знищить твій бізнес!

Після цього вона вилетіла із зали, ледь не зірвавши двері з петель, і в приміщенні нарешті стало тихо. Аліна одразу відчайдушно смикнулася, виплутуючись із моїх обіймів, а я дозволив їй, просто щоб відійти до дверей і замкнути нас на замок зсередини.

— Ви… що це робите? — вона здивовано кліпнула, спостерігаючи, як я повільною ходою хижака скрадаюся до неї.

Дівчина мені трапилася не з боязких: стоїть на місці й гордо голову скидає, вже готова відбити будь-які нападки. Проте про всяк випадок залишаю між нами всього кілька кроків і, оглядаючи дівчину з ніг до голови, задоволено киваю.

— Телефон з собою? ДІЯ є?

— Так, але навіщо…

— Виходь за мене, — кидаю рівно і байдуже, ніби просто рахунок у неї прошу за цей обід.

З секунду Аліна витріщалася на мене так приголомшено, немов я давно вимерла тварина, на яку вона невмисне натрапила. Напевно, першу хвилину дівиця перетравлювала інформацію, а вже наступної розреготалася аж до сліз, що виступили на очах. Вирішила, що це жарт? Ні, люба моя, у Громова немає імпульсивних жартів, а є стратегічні рішення.