Розділ 3

Розділ 3

Артур Валерійович і бровою не повів, а ліниво відсторонив від себе планшет і хмикнув так, ніби я в нього мільйон попросила.

— Новікова, ти на сонці перегрілася? Вас цілий натовп, і всі хочуть допзміни, щоб максимально зістригти чайових. Де я тобі їх візьму — штатний розклад не гумовий.

Розчарування гірким осадом осіло всередині, і мене миттю огорнуло крижаним потом. Що ж робити? Це ж остання соломинка, я не можу так просто здатися! Ненавиджу канючити й благати, але голод не тітка…

І щоб реально завтра не опинитися на вулиці, відчайдушно наступаю собі на гордість:

— Артуре Валерійовичу, благаю, увійдіть у моє становище. Нас із донькою виселяють, і завтра нам буквально доведеться ночувати на вулиці, якщо не знайду грошей на нову заставу, щоб зняти квартиру.

Я ледь не плакала, але шеф залишився незворушним до останнього, ніби співчуття не входить до його посадових обов'язків. Він уперся в мене колючим поглядом, за яким уже все стало зрозуміло.

— Новікова, ти не перша, хто підходить до мене з черговою драмою. Вас усіх послухати, так я тиран, а ви невинні овечки. Іди працюй, гостей повна зала. Але добре, подумаю про тебе в першу чергу, коли у наступний раз буде банкет.

— Дякую.

Він пішов першим, а я стояла стовпом посеред коридору, почуваючись так, ніби по мені катком проїхалися. І немає більше ідей, у голові цілковитий вакуум…

Перш ніж мене встигло накрити хвилею безнадії, чисто випадково помітила краєм ока, як углиб коридору ковзнула постать. Це був високий і широкоплечий чоловік, він невимушено попрямував до найдорожчої ізольованої віп-зали. Дивно, але щось у ньому мені до панічної гикавки здалося знайомим. Невже… Від страшної здогадки серце пірнуло в п'яти, але який шанс знову зіткнутися з мужиком у «Бріоні»?

Та ну, не може це бути він! Я зажмурилася й похитала головою, проганяючи звідти всяку маячню, а коли знову сфокусувала погляд, того чоловіка вже й сліду не лишилось. Тому, утомлено потираючи пульсуючі скроні, нервово розсміялась.

— Та це ж чистої води параноя, Аліно. У тебе явний ПТСР на тлі фінансової кризи й недосипу.

Здалося. Мені точно здалося! А навіть якщо й він… Ну то й що? Зроблю вигляд, ніби ми не знайомі, ну не з'їсть же він мене на десерт, правда? Махнувши рукою на фантазію, схопила тацю і, натягнувши на обличчя привітну посмішку, зайшла до зали.

Ярослав

На хвилинку тікаю в туалет, просто щоб не слухати більше дурну балаканину моєї так званої нареченої, у якої рот тупо не закривається. І тільки я опиняюся у коридорі, як мене засмоктує в болото чужої розмови:

— Новікова, ти на сонці перегрілася? Вас ціла орава, і всі хочуть допзміни, щоб максимально зістригти чайових. Де я тобі їх візьму — штатний розклад не гумовий.

— Артуре Валерійовичу, благаю, увійдіть у моє становище. Нас із донькою виганяють із квартири, і завтра нам буквально доведеться ночувати на вулиці, якщо не знайду грошей на нову заставу для квартири.

Опаньки! Який знайомий голос! Придивившись, упізнаю в згорбленій жіночій фігурці вчорашню аферистку — маму тієї малечі, що нахабно назвала мене своїм татом.

Та-а-а-к, це вже цікаво. Її виганяють із квартири? Не знаю навіщо, але крокую ближче, бо аж свербить, як цікаво послухати, що буде далі. А далі… повний облом. Управитель відфутболив її, і дівиця, опустивши голову, лише промичала щось у відповідь.

Чесно, всередині від почутого ворухнулися двоякі думки. З одного боку, не дарма вчора моя інтуїція буквально стала дибки через влаштовану дешеву виставу. Очевидно ж, що все було заради грошей, так що нічого дивного. Але, з іншого боку, зараз у голосі дівиці явно чулася непідробна безвихідь, і на секунду у мене всередині тьохнуло серце від жалості. Але це була коротка мить, яка швидко перетворилася на байдуже хмикання. Вже не знаю, яку мету вона переслідувала кілька днів тому, підсовуючи мені свою доньку, але сьогодні я не дам їй і шансу обдурити мене знову.

Дівиця все стояла як укопана, а я просто поправив манжети й забрався звідти. Але ледве штовхнув двері й увійшов до віп-зали, як ледь не вдавився від рівня токсичності в повітрі.

Христина якраз зверхньо жбурнула тарілку на підлогу, а бідна офіціантка від страху тряслася осторонь, явно не розуміючи, у чому її помилка.

— Очі протри, курко! Я замовляла салат з авокадо хас, а ти мені принесла цю гуму! — її ультразвук пройшовся по вухах гірше за бензопилу, аж голова розболілася. — Хоч знаєш, хто я? Одне моє слово, і тебе сьогодні ж звільнять!

Трясця, ким вона себе уявила? Навіть якщо господар орендує землю під ресторан у батька Христини, це явно не дає їй змогу встановлювати тут свої правила й влаштовувати цирк.

Офіціантка зблідла:

— Я… я… зараз заміню салат… вибачте…

Налякана, вона похапцем прибрала влаштований паскудною клієнткою безлад і вискочила зі сльозами на очах. Я лише похитав головою, але й мені прилетів отруйний докір:

— Нарешті! Де тебе чорти носять? — гримнула вона, свердлячи мене злющими очима. — Так… на чому я зупинилася…

Дивлячись на гламурну дівицю перед собою, сідаю й тупо натягую на обличчя милу посмішку, хоча насправді мені хочеться цю пихату стерво занурити обличчям у салат, щоб збити пиху.

Тиждень тому я оцінював Христину виключно як «вигідну угоду в квадратних метрах». У її батька в розпорядженні є багато площ преміальної нерухомості, отримати одну з яких задарма практично нереально. Шлюб із Христиною передбачає купу бонусів, а також ексклюзивні площі за смішною ціною під мою нову мережу дитячих технопарків. Я наївно вважав, що витримаю кепський характер Христі, розцінюючи його як податок на розкіш, і реально планував засунути свої амбіції в дупу заради мільярдної угоди.

Але, чорт забирай, не думав я, що дівиця в реалі виявиться аж настільки огидною, що зуби зводить. І, як виявилося, приниження офіціантки десятьма хвилинами раніше було не вершиною айсберга.