Розділ 1 ч. 2

Аліна

— Мамо, дивись, я татуся знайшла! — відбивається у вухах твердий голосок доньки, але він чується мною як похоронний марш.

Дякую, звісно, зайчику, що виявила ініціативу й знайшла «тата», але…

О боже мій, де тут найближчий відкритий люк? Я хочу від сорому провалитися крізь землю. Ну або може, просто зараз на ТРЦ упаде метеорит і мені не доведеться з ніяковістю дивитися в очі незнайомцю, якого я нишком використовувала цілий рік…

Ну от як так? Що це — іронія долі чи злий фатум? Найкумедніше, що я сама рік тому надрукувала собі смертний вирок, а Поля сьогодні поставила на ньому свій розмашистий підпис. І у ролі мого кату на ешафоті виступить цей пихатий мужик, в очах якого хлюпає непідробна злість.

Правда, якщо так придивитися — він ідеальний. Наживо виглядає значно крутіше, ніж на фото в мережі: вольове підборіддя з легкою щетиною, коротке темне волосся, виразні карі очі. Але цей темний погляд, наповнений чимось таким… смертельно небезпечним, що замість зворушення хочеться покірно схилити голову. І коли чоловік примружує на мене злющі очі, б-р-р! Ну точно як сама смерть виглядає.

— Коси не вистачає для більш лячного ефекту, — бурмочу під ніс, але, на щастя, наш «тато» не чує цього.

Є за мною така кумедна фішка — коли нервую, лепочу під ніс усяку ахінею на кшталт саркастичних коментарів. Ніяк не можу позбутися цієї дурної звички, вона автоматом вмикається в критичний момент. А зараз якраз такий, хай йому грець!

— Полю, ти помилилася, це не твій татусь, — м'яко посміхаюся їй, але донька надуває щоки і розмашисто похитує головою, що аж хвостики заметалися.

— Мій!

— Ні, не твій! — прилітає їй груба хлоп'яча відповідь.

Помічаю, як якийсь хлопчик із психом штовхнув Полінку в плече, а я тільки й устигла смикнутися їй назустріч, але, на щастя, доня так міцно трималася за штанину «тата», що навіть не здригнулась.

Я й не помітила одразу, що поруч із незнайомцем стоїть малий років десяти і, судячи зі стиснутих губ і схрещених рук на грудях, йому геть не подобається, що на його тата пред'являють права. Він повна копія батька: починаючи від спопеляючого погляду, закінчуючи самовпевненою позою: «Я тут головний!»

Так і свербить рука дати йому за поштовх Поліни потиличника, але, вловивши попереджувальний погляд мужика, миттю здуваюся. От чорт, куди я вляпалася через необережність?! Цей чоловік на вигляд явно не простий «смертний» і не дай боже перейти йому дорогу... пізньої ночі… у темному одязі й без світловідбивача.

Гаразд, час валити, поки ситуація повністю не вийшла з-під контролю.

— Сонечко, ти помилилася, — суворо підкреслюю, щоб вона повірила. — Давай, відпусти дядька й пішли додому.

Донька примружується і, клянусь, у її світлій голівоньці зараз зріє просто руйнівний план, після якого я точно не вийду сухою з води.

Зачекайте-но… куди вона рукою тягнеться? Ой, чорт, там же у неї…

— Полю, не здумай, — пищу в паніці, але пізно.

Серце тікає в п'яти, коли донька з неймовірною швидкістю дістає з кишені сукні складений вчетверо шматок глянцевої фотографії.

Усе, нам хана, Поля дістала бомбу уповільненої дії…

— Ось, — щойно донька тягне фотку, я бігцем скидаю руку, але мені не вистачає якоїсь жалюгідної секунди.

Просто перед моїм носом очманілий мужик перехопив важливі докази, чорт забирай! Мене ж не посадять тепер, га?..

— Я так вдало вчора сухариків насушила, — нервово бурчу, ледь не ридаючи, поки чоловік повільно розгортає фото і з подивом вивчає на ньому власну фізіономію.

— Це мій татусь! — Поліна сама не розуміє, що тільки підливає олії у вогонь, а я вже не знаю, куди дівати очі від сорому.