Глава 20

МАЯ

Увійшовши у бенкетну залу, шукаю поглядом маму. Я за неї страшенно хвилююся. Але, знайшовши її поруч з батьками Леона, видихаю. Вона з ними спілкується, отже все добре. Переводжу погляд на Леона, який міцніше стискає мою руку.

— Маленька, не нервуй. — лагідно просить він. — Все під контролем. В такій ситуації головне поводитися впевнено та вірити у те, що кажеш.

Хмикнувши, мимоволі посміхаюся.

— Мені б твою впевненість.

— Я ж буду поруч, — впевнено шепоче привабливий красень, від якого тяжко відвести очі. Він, ніжно пригорнувши мене, веде у танці. І від цих невинних обіймів по тілу розноситься трепет. Я ж не можу розслабитися, не можу належно реагувати на те, що відбувається. Бо спочатку я боялася самого весілля, то тепер боюся блогерів.

Стрілецький пригортає мене до себе міцніше і, схилившись на вушко, шепоче.

— Маленька, ти нереально красива, але прошу, розслабся. Ти занадто напружена та занадто серйозна для нареченої. Я хочу, аби ти посміхалася...

Я зітхаю, і цілком розумію бажання Леона, але мені важко розслабитися. Мій страх занадто сильний. Погоджуючись на пропозицію Леона стати його дружиною, я навіть подумати не могла, що все буде настільки серйозно. Чомусь гадала, ми тільки візьмемо шлюб... Ну максимум будуть короткі посиденьки... Хоча насправді мене хвилювали кошти, за які я погодилася стати цьому чоловікові дружиною. Бо це реально врятує нас з мамою, і це дуже важливо. Тут можна видихнути. Хоча тішить те, що тепер ми з мамою точно не залишимося на вулиці. Тільки залишається ще прожити сьогоднішній день до кінця.

— Має, розслабся, — знову просить чоловік.

Кліпаю і дивлюся на нього. Високий, статний, красивий. Має положення у соціумі... От було б класно, якби у нас були почуття, і я стала його дружиною насправді. Ну й мрії у мене.

— Має, щось не так? — знову цікавиться він.

Незгідно хитаю головою і, кліпнувши, опускаю очі. Відчуваю, як від моїх думок рум’янець вкриває щоки. Мені соромно. Я не мала б про таке думати. Зітхаю.

— Все добре. — тихо шепочу. І таки, піднявши погляд, заглядаю в очі. — А якщо після твоєї заяви Кларенс не заспокоїться? А вона ж не заспокоїться, це точно, якщо вже розгорнула таку кампанію.

— Маленька, це виключно її проблеми. Ця дівчина вже у моєму минулому. І якщо вона думає, що після всього у неї ще є шанс хоч на щось... — він знизує плечима. — Мені її шкода. Вона дуже помилилася... — А от від тебе мені потрібна допомога. Тому прошу, розслабся і увійди нарешті в роль моєї нареченої. Посміхайся, заглядай мені в очі, тулися до мене, вдавай щасливу наречену...

— Це виглядає як помста... — здавлено кидаю. Бо мені неприємно. Стрілецький хоче використати мене.

— Має, це просто гра. Нам обом це потрібно, аби не з’явилося іще більше запитань як від рідних, так і від усіх інших.

Набираю повні легені повітря. Розумію, що він має рацію, але я вперто не хочу підігравати йому. Не можу прояснити того, що коїться зі мною. Ця його Еліна Кларенс бісить мене. Я бачила її в кількох сучасних серіалах. Вона подобалася мені, але рівно до сьогодні. Акторка вона хороша, а от як людина виявилася з кепським характером.

— Леоне, ти казав, що завтра ми про все домовимося... — нервово зволожую вуста. — А якою буде наша домовленість?

Стрілецький пильно дивиться на мене, ведучи у танці. Цей погляд мене насторожує. Та відповіді я не отримала, бо до нас підійшов Матвій.

— Леоне, Має, як закінчиться танець, чекаю вас на балконі.

Мій чоловік киває, а Матвій залишає нас. А моя нервова напруга миттєво зростає. Бо я здогадуюся, що хоче нам повідомити Матвій.

— Має, побільше впевненості. — підморгує мені Леон. — Я хочу, аби ти виглядала так, як на фотосесії. Так, як спілкувалася зі мною. Впевнена, холодна, самодостатня. Яка одним поглядом може звалити наповал.

Дивлячись на нього, кліпаю. Він вміє бути переконливим. Зітхаю. І тепер мені хочеться йому допомогти. Здається, доведеться вмикати всю свою харизму і таки грати роль нареченої не гірше самої Кларенс.