Розділ 1. Мить, яку ніхто не запам’ятав

Юстина Вербицька не вірила в погані прикмети.

Це було б надто незручно для людини, яка заробляла на життя весіллями.

Якби вона справді звертала увагу на все, що наречені, їхні мами, бабусі, тітки й особливо далекі родички з сіл називали поганим знаком, їй довелося б давно змінити професію, переїхати в інше місто й ніколи більше не дивитися на білу сукню.

За сім років Юстина бачила нареченого, який загубив обручки за двадцять хвилин до церемонії, наречену, котра порвала фату, виходячи з машини, голуба, який зробив щось дуже непристойне просто на плече майбутньому свекрові, і весільний торт, що повільно сповз зі столу під акомпанемент живої скрипки.

Останній шлюб, до речі, тривав уже п’ятий рік. Тому Юстина давно вирішила, що Всесвіт, Господь і весільні торти мають значно важливіші справи, ніж натякати людям на майбутнє за допомогою крему, дощу чи порваних панчіх.

Але в хороші знаки вона вірила. Не фанатично й точно не настільки, щоб перевіряти гороскоп перед виходом із дому. Просто їй подобалася сама думка, що життя іноді підсовує людині щось маленьке й непередбачене саме тоді, коли це потрібно.

Випадкову пісню на радіо.

Вільне місце в переповненій маршрутці.

Дзвінок від людини, про яку ти щойно подумала.

Кав’ярню, у яку забігла через дощ і яка через рік стала улюбленою.

Юстина не стверджувала, що за кожною такою дрібницею стоїть великий задум. Їй просто не подобалося жити так, ніби все хороше, що трапляється з людиною, — це лише статистична похибка.

— Юстя, ти мене взагалі слухаєш?

Вона відірвала погляд від вікна й подивилася на дівчину навпроти.

Олена сиділа, обхопивши обома долонями чашку капучино, хоча кава давно вистигла. Перед нею лежав відкритий каталог із варіантами сервірування, поряд — телефон, блокнот, зразки стрічок і маленький шматок кремової тканини, який Юстина вже втретє рятувала від кавової плями.

До весілля залишалося дев’ять днів.

Саме в цей період навіть найспокійніші наречені раптом починали підозрювати, що обрали неправильні квіти, неправильну музику, неправильну сукню, а в особливо складних випадках — неправильного чоловіка.

Олена поки що трималася на квітах.

— Слухаю, — запевнила Юстя. — Ти сказала, що пудрові серветки надто рожеві, бежеві надто бежеві, а молочні можуть загубитися на скатертині.

— Тобто ти теж бачиш проблему?

— Ні. Я бачу три види серветок.

Олена приречено відкинулася на спинку стільця.

— Тобі смішно.

— Трошки.

— Юстино!

— Оленко, через дев’ять днів ти вийдеш заміж за чоловіка, з яким прожила майже чотири роки. Він знає, що ти не їси родзинки, пам’ятає, який чай купувати твоїй мамі, і минулої зими їхав через пів міста, бо ти написала, що хочеш хачапурі з АТБ по акції. Ти справді думаєш, що ваш шлюб може зруйнувати неправильний відтінок серветок?

Олена мовчала кілька секунд, а потім зітхнула.

— Коли ти так говориш, це звучить дурнувато.

— Воно й було трошки дурнувате. Але я не хотіла казати першою.

Наречена засміялася, і Юстя теж усміхнулася, задоволена тим, що ще одну маленьку передвесільну катастрофу вдалося ліквідувати без заспокійливого.

Саме за це вона любила свою роботу.

Не за арки з живих квітів, не за красиві фотографії й точно не за ранки, коли будильник дзвонив о п’ятій, а до другої ночі вона ще шукала чиюсь тітку для сімейного фото.

Їй подобався момент, коли за всім цим декором раптом проступали двоє людей.

Справжніх.

Наляканих, закоханих, часом нестерпних, часом смішних. Людей, які одного дня вирішили, що хочуть спробувати прожити життя поруч.

Юстина не була настільки наївною, щоб вважати весілля гарантією щасливого шлюбу. За сім років вона встигла організувати друге весілля жінці, чиє перше також колись організовувала, і ця обставина досить швидко вилікувала б від зайвих ілюзій навіть найзапеклішого романтика. Проте перша клієнтка, коли зателефонувала їй вдруге, сказала:

«Мені не шкода, що тоді я сказала “так”. Тоді воно було правдою. Просто правда теж іноді змінюється».

Юстя чомусь запам’ятала ці слова. Можливо, саме тому вона й досі любила весілля. Не тому, що вірила в гарантоване «назавжди». А тому, що вірила в чесне «зараз».

— Мама знову хоче додати ще два столи, — сказала Олена, повертаючи її до реальності.

— Навіщо?

— Каже, треба запросити Ганну Василівну.

— Хто це?

— Я теж спитала.

Юстина повільно відклала ручку.

— Мені вже подобається ця жінка.

— Вона працювала з мамою двадцять два роки тому.

— Без Ганни Василівни весілля, звичайно, не відбудеться.