Винна

Марічка не могла підібрати слів, щоб назвати свій стан. Всередині було гидко. Хотілось виблювати вміст своєї душі, розуму, свідомості. Всю себе. Ну чому так стається, чому так стається саме зі мною — цього вона ніяк не могла збагнути. І не мала кому про це сказати. Все одно не зрозуміють. Хіба що розумній програмі зі штучним інтелектом ChatGPT. Але ж він — не жива людина. Він — не той, кого можна притулити до рани і зцілитись. А так бракувало живого, хто визнає біль і це буде однозначно. Але нема. 

Тиждень тому їй зателефонував Борис Олінський, батько доньчиної подруги і однокласниці. Він запитав майже буденно: 

— Можна я заберу Ніку? Бо вона вже хоче додому, а я міг би підвезти. 

Голос Бориса звучав спокійно, рівно, але Марічка не могла вгамувати тривогу. Вона боялась цього, дуже боялась — наступного кроку, ініціативи, напору, якому буде важко протистояти. Але поступитись вона не могла. Ціна — надто висока. 

Відповіла різко, сердито і майже істерично. З незвичною для самої себе, але вкрай необхідною на той момент впевненістю:

— Ніхто без мене Ніку не забирає  і нікуди не везе. Я сама її заберу.

Вона говорила щось більше, і Борис аргументував ще якось. Але суть була та сама — він пропонував підвезти її доньку, а вона не погоджувалась. 

Насамкінець Борис протяжно промовив: 

— Та я питаю.

Для Марічки це звучало так, ніби він міг би і не запитати. Всередині закипало обурення і лють, які з усіх сил намагались прикрити відчуття безпорадності і жаху. 

Дорослий чоловік знаходиться поруч з її 8-річною донькою і майже намірився взяти її в своє авто та повезти. Без неї, без батька — саму. Маленьку, наївну, слабку дитину, яка ще, може й на щастя, не знає, які небезпеки можуть чекати від дорослих, що показують себе добрими. 

Марічка відчула себе насправді загнаною. Все, що вона мала — слово. Покладатись на те, що в школі вихователька групи продовженого дня буде обачною і не відпустить просто так її донечку з Борисом вона не могла. Сподівалась, але повної впевненості не було. Ймовірно, працівники школи були в курсі, що Ніна з  Любою, донечкою Бориса — найкращі подруги, що ми проводили час сім’ями. А зараз ще й проблеми з мобільним зв’язком. І в школі холодно. А раптом вихователька, Інна Василівна, подумає, що це нормальна ідея відпустити Нінку з Борисом? Тим паче — Олінський в школі на хороших рахунках. Відремонтує, що потрібно. Привезе. Задарує вчителів на свята. Розважить приязною розмовою. Хто-зна, що вони можуть вирішити.

Дзвінок закінчився, а Марічка не пішла — побігла в школу. Вагалась, чи передзвонювати Інні Василівній, чи просто якомога швидше прийти. Навряд чи він після різкої відмови спробує забрати Ніну.

Почала надзвонювати донечці, але та не піднімала слухавку. Це не надто тривожило жінку само по собі, адже знала, що в Нінки зазвичай беззвучний режим. Нічого, просто пришвидшила ходу. Через раховані хвилини була в школі. Зайшла в коридор, куртка і чобітки доні на місці. Вже майже можна видихнути. 

Кілька секунд простояла  в коридорі. Вдих на чотири рахунки, видих — на шість. Мусить себе заспокоїти. Ніхто замість неї цього не зробить. 

— Добрий день.

Кивнула Інні Василівній. 

Зловивши погляд виховательки перейшла до справи. Випалила тираду:

— Хочу уточнити, що Ніну ніхто крім мене і тата не забирає. Якщо щось зміниться — ми вам подзвонимо, попередимо. 

Інна Василівна кивала у відповідь. Марічка сподівалась, що вихователька хоча б частково в курсі ситуації і їй не потрібно все пояснювати в деталях. 

Про всяк випадок продовжила:

— Я трохи на нервах, бо мені зателефонував батько Люби, і запитав чи можна забрати Ніну. Я такого не очікувала. Мені таке не потрібно. Мені не потрібно, щоб чужі батьки забирали мою дитину. Дівчата дружать, але свою дитину забираю я. Або Борис, наш Борис. 

Марічка відчула деяку незручність. Могло виникнути непорозуміння через те, що її чоловік, батько Ніни — тезка Оліновського. Тобто його звуть також Борисом. Вона переживала, щоб її раптом не зрозуміли неправильно. Але дуже сподівалась, що все ж розуміють як слід.

— Може Люба намовила Ніну і тата, тому він подзвонив? 

Інна Василівна почала висувати теорії, як таке могло трапитись.

Марічці не до вподоби було, що фокус переводять на дітей. Адже її турбували конкретно дії дорослого чоловіка, який проявив ініціативу підвозити її доньку, поки поряд не було ні її, ні батька, хто міг би втрутитись безпосередньо. Але через надмірну схвильованість вона не мала сил щось пояснювати виховательці. 

Інна Василівна почала розповідати, що дівчата сіли разом, або що їх посадила разом Маргарита Іллівна — вчителька, яка працює з дітьми вдень. Далі вела мову, що через це подружки заважають одна одній працювати на уроці. 

В Марічки на це була чітка позиція:

— Я не проти дружби дівчат, але свою дитину забираю я. З ким кому краще сидіти — це вам з Маргаритою Іллівною видніше. Нехай дружать і спілкуються, якщо вони хочуть, але є межі, щоб всі почувались безпечно і спокійно.

Ще кількома словами перемовились. Нінка зібрала свої речі, і вони пішли. 

По дорозі додому ввечері Марічка розповіла чоловікові ситуацію. Про дзвінок Оліновського. Про її відмову. Про те що повідомила виховательці. 

Потім ще раз проговорила Ніні, що її зі школи може забирати лише мама, тато, в крайньому випадку брат, тітка або бабуся. А якщо щось зміниться — вони з нею про це поговорять, попередять, пояснять. Власне, Марічка раніше вже говорила доньці, що не довіряє Оліновському, і щоб дитина трималась від нього подалі. Але що дитина — наївна, необачна, слабка проти дорослих, вона сама за себе не постоїть, який би не мала характер.