Ранок
Цитадель Світанку прокинулась від дзвону, якого ніхто не чекав так рано. Новобранці вилазили зі спалень, натягуючи плащі на ходу, і кожен робив вигляд, що спав добре нікому це не вдалося. В обличчях стояла та сіра втома, яка приходить після першої ночі на чужому місці, коли за стіною хтось хропе, а за вікном гуде вежа.
Двір Каменів лежав у серці Цитаделі, і назву свою мав від сотень плоских валунів, розкиданих по піску, наче хтось колись висипав сюди пригорщу гальки завбільшки з хату. Одні були гладкі, і по них добре було стрибати, інші стояли дибки, зі сколами, об які легко було розбити коліно. У центрі двору пісок був світліший, утрамбований тисячами ніг, і саме там Фарамис опустив свій посох на землю так, що пливуча куля на його вершку на мить завмерла й перестала ворушитися.
У Лізі Рунтерри ранок почався тихіше, нікого не будив дзвін, лише хтось невидимий піднімав у коридорах усі шторки одночасно, і скляна будівля наливалась молочним сяйвом. Шестерні на фасаді пришвидшили хід, у їдальні подавали гарячий хліб, подекуди пригорілий, і чай такий міцний, що тримати кухоль у руках було приємніше, ніж пити.
Скляна арена розміщувалась під головною банею, її підлога була прозора, товста, як лід у січні, і крізь неї було видно механізм: колеса з бронзи, ланцюги завтовшки з руку, поршні, що повільно піднімалися й опускалися, як груди велетня, кожен крок по ній відлунював глухим, довгим дзвоном. Новобранці, які ступали туди вперше, мимоволі зупинялись і дивились униз, а потім бралися за поручні, хоча тих не було.
Фіора чекала посеред арени, і її силует відбивався в склі двічі: той, що стояв на ньому, і той, що висів під ногами.
— Слухайте уважно, бо повторювати не буду, — сказав Фарамис, і голос його, хрипкий і сухий, розійшовся по двору так, що не було потреби його підвищувати. — Сьогодні ви б'єтесь одне з одним, не на смерть, не до калічення, до першого чистого влучання або доки я скажу «досить». Кожен із вас уже відчув у собі щось нове, це пасивка, відбиток вашого минулого, і одна техніка, якщо хтось спробує більше, він не вистоїть і хвилини, а я не збираюсь збирати вас по частинах.
— Хто спробує викликати те, чого не знає, — сказала Фіора на іншому березі, у тій же секунді, тими ж інтонаціями, але чистим холодним голосом, — Залишиться на арені без сил. Мені байдуже, наскільки це виглядає героїчно.
— Питання?
Питань не було.
— Добре, — сказав Фарамис. — Тігріл, Альукард йдіть на пісок.
— Кейтлін. Джинкс, — сказала Фіора. — До центру.

Тігріл вийшов у коло першим, з важким щитом на лівій руці й коротким мечем у правій. Щит був простий, без прикрас, із потемнілою від часу шкірою на ребрах і вм'ятиною біля краю, якої не зуміла прибрати жодна кузня. Двір затих, і в тиші було чути, як скрипнула застібка на його наручі.
Альукард ступив на пісок із протилежного боку, ліниво, наче йшов не на бій, а на прогулянку. Меч він тримав однією рукою, ратищем донизу, і тінь за ним тяглась довша, ніж мала бути за таким сонцем. Хтось із глядачів помітив це й тихо присвиснув.
Перший удар завдав Альукард, він не побіг, а скинувся, як тінь від хмари, що наздоганяє людину на полі, й меч пішов по дузі просто в щит. Пролунав лязг, який віддався в зубах усім присутнім, і Тігріл відступив на півкроку.
— Тримається, — буркнув Фарамис.
Альукард ударив знову, з іншого боку, і знову влучив у щит. Кожен удар був швидший, коротший, і з кожним Тігріл відступав на півкроку, зате з кожним його щит ставав ніби важчим, густішим, і щось невидиме, схоже на низький гул, збиралося навколо його лівої руки — це була його пасивка. З кожним ударом, який він приймав, щит накопичував у собі те, що Фарамис потім назве «пам'яттю удару».
Тоді Альукард зробив єдину річ, яку вмів зробити: стрибнув. Тінь під ним розтяглась, пірнула в пісок і виринула за спиною Тігріла, і сам він у ту ж мить опинився там, змахнувши мечем із верхньої точки. Це була його техніка: стрибок по тіні, миттєвий, як подих.
Тігріл не обернувся, він просто вдарив щитом назад, не дивлячись, і гул, що накопичився в ньому, вийшов одним тупим вибухом. Альукарда відкинуло на п'ять кроків, і він покотився по піску, залишаючи слід, як від перекинутого воза.
— Досить, — сказав Фарамис.
Альукард лежав на спині й дивився в небо, тяжко дихаючи. Тінь повільно стягувалась до нього, як собака, що прибіг на свист.
— Непогано, — прохрипів він.
— Ти стрибнув надто рано, — спокійно відповів Тігріл, подаючи йому руку. — Я бачив, як тінь пішла.
— Бачив?
— Вона робить це перед стрибком, трохи витягується.
Альукард мовчки взявся за простягнуту руку, звівся, обтрусив плащ.

На Скляній арені Кейтлін стояла нерухомо, зі спокійною, трохи надто рівною поставою людини, яка не любить розмахувати руками. Гвинтівку вона тримала впритул до плеча, Джинкс, навпаки, ніяк не могла зупинитись. Вона розгойдувалась на носках, поправляла коси, перекидала гарпун із плеча на плече й щось мугикала собі під ніс.
— Готові, — сказала Фіора.
Постріл Джинкс пролунав першим, з сухим клацанням і запахом диму. Ракета, що вискочила зі ствола, була кривою, швидкою й явно ненадійною: вона мало не зачепила стелю, раптом повернула вбік і пішла просто на Кейтлін, залишаючи за собою іскристий слід. Кейтлін відхилилась убік рівно настільки, скільки було потрібно, і ракета влучила в підлогу. Скло задзвеніло, по ньому побігла дрібна павутинка тріщин.
Кейтлін ще не стріляла, вона стояла, дивлячись на супротивницю, і, здавалось, чекала.
— Ти просто стоїш? — крикнула Джинкс.
— Ти ще не промахнулась по-справжньому.
— Ах так!
Другий постріл, третій, Джинкс стріляла дедалі швидше, дедалі безладніше, а Кейтлін відходила, ухилялась, підтискала лікті, ні разу не відповівши, лише коли Джинкс, захекана, зупинилась, щоб перезарядити зброю, Кейтлін підняла гвинтівку — це була її техніка: одна лінія, один постріл, тонкий, як нитка. Кулю не було видно, було лише коротке біле світіння вздовж ствола, а потім глухий удар у груди Джинкс, настільки точний і чистий, що та сіла на підлогу, не встигнувши навіть ойкнути.
— Досить, — сказала Фіора.
Джинкс сиділа, тримаючись за груди, і дивилась на Кейтлін великими рожевими очима.
— Це було... — почала вона.
— Дисципліновано, — закінчила Кейтлін.
— Я хотіла сказати «кумедно».
— Це теж, мабуть, правильне слово.
Вони дивились одна на одну і Кейтлін, до власного здивування, раптом простягнула руку. Джинкс помацала її поглядом, а тоді вхопилась і дала себе підвести, хихикаючи.
Відредаговано: 15.11.2026