Війна Легенд

Розділ 12: Люкс

У Демасії світло дуже любили, його будували з білого каменю, карбували на щитах, вишивали золотом на прапорах і виголошували з амвонів щонеділі. Кожне місто мало свою сяйливу вежу, кожна вулиця свої ліхтарі, а ранкове сонце тут зустрічали стоячи, з піднятими підборіддями, ніби перед суддею. Усе тут було ясним лише одного світла Демасія не терпіла: того, що виходило з людини.
Люкс сиділа на підвіконні своєї кімнати в родовому домі Краунгардів і дивилась, як над Великим містом сходить сонце. Вікно було вузьке, з важкою кам'яною рамою, але вона давно навчилась вміщатись у ньому, підібравши коліна й обхопивши їх руками, звідси було видно все: біле море дахів, золоті шпилі храмів, довгу алею, якою щоранку йшли на вправи гвардійці в синіх плащах, і далеку смужку мурів, за якими починалося те, про що в пристойних родинах не говорили.
Дівчина була  худою, світловолосою , з тією відкритою ясністю обличчя, яку люди зазвичай приймають за простоту. Очі мала блакитні, трохи завеликі для гострого підборіддя, і вони дивилися на світ так довірливо, що навіть суворі старі генерали, які бували в їхньому домі, ловили себе на бажанні поправити їй комірець. Голос у неї був дзвінкий, швидкий, схильний зриватися на сміх у найнедоречніший момент, кожен, хто з нею розмовляв, думав, що перед ним щаслива дівчина.

Люкс вміла ховатися так, як уміють лише ті, хто робить це з дитинства. У грозові вечори на стінах кімнати з'являлися тендітні відблиски, і вона мерщій засувала фіранки, якщо вночі їй щось снилося, світилася подушка, вона перекинула це на уявну лампу, придбала справжню й залишала її ввімкненою, щоб будь-хто, хто зазирне, бачив причину.
Дар прокинувся в ній у шість років. Люкс  добре пам'ятала той день. Світило ясно сонце,  брат Гарен був у гвардійській школі, а вона сиділа під великим столом у вітальні, граючись із дерев'яним конем, коли в кімнаті погасли всі свічки. Дівчина  злякалась і стиснула кулачки,  тоді з її долоні потекло світло, тепле, золотаве, як мед, воно розлилося по килиму, по ніжках стільців, по розписаній стелі, і дівчинка, розгублена й заворожена, дивилась на нього, не відчуваючи страху. Їй здалось, що нарешті хтось увімкнув те, що завжди мало горіти.
Мати знайшла її за хвилину. 
— Люкс, слухай мене, — прошепотіла мати, і голос у неї тремтів так, як ніколи не тремтів на людях. — Ти нікому цього не покажеш. 
— Чому?
— Бо є речі, за які тут не прощають, навіть тих, кого люблять.
Дівчинка розуміла погано, але пам'ятала, як мати довго сиділа поруч, не відпускаючи її руки, і як у її очах стояли сльози, яких ніхто ніколи не бачив.


У Демасії маги були поза законом, закон королівства спирався на те, що можна виміряти, зважити й записати в статут, магія не піддавалась обліку, вона приходила, коли хотіла, й робила, що хотіла, і ті, хто її носив, ходили поміж людей, мов відкриті дверцята до чогось невідомого. Тому їх виявляли, забирали й зачиняли в Кам'яному дворі на околиці столиці, де вони жили мовчки, під наглядом, і більше ніхто їх не бачив.
Так минули роки. Люкс  росла, і разом із нею ріс дар, вона вчилась керувати ним у нічній тиші, коли весь дім спав, лежала в ліжку, склавши руки на грудях, і ледь-ледь, на самому краю відчуття, пропускала через пальці тонкі нитки світла. Її сила була єдиною таємницею, яку вона берегла краще за всі, і єдина, якою ніколи не могла поділитись.


Гарен був старший на кілька років і всім життям доводив, що в родині Краунгардів лише одна дитина має бути особливою. Він був великий, галасливий, надійний, як стіна, і любив сестру тією дещо незграбною любов'ю, коли хочеться захистити, але не знаєш від чого. Гарен носив її на плечах, вчив лазити по деревах, а коли вона плакала, підкидав у повітря й ловив, і вона сміялась, і вся родина сміялась. Вона обожнювала його і щоразу, дивлячись у його відкрите, чесне обличчя, відчувала, як усередині скручується холодний вузол вини.
— Ти якась тиха стала, — казав він іноді.
— Я думаю.
— Не думай, це шкодить зовнішності.
— У тебе ж ніколи не шкодило, — відказувала Люкс  і він реготав, а вона змушувала себе сміятись разом із ним.
Слабкістю її була не таємниця, а страх, дівчина боялась не так гвардійців чи Кам'яного двору, як самої себе. Боялась того дня, коли сила вирветься, бо дівчина відчувала, що з роками вона тільки більшає, і що, мабуть, одного разу магія  не зможе її втримати. 
Люкс не пам'ятала, коли саме почала думати, що ця сила може бути чимось іншим, мабуть, це сталось у вісімнадцять, у ніч, коли в їхньому кварталі спалахнула пожежа. Горів сусідський будинок, і хтось кричав, що всередині діти, гвардійці гасили, натовп метушився, і в диму ніхто не міг знайти дверей. Люкс стояла серед людей, стискаючи в долонях хустку, і раптом відчула, що пальці теплішають, без свідомого рішення, без думки, вона просто простягнула руку в бік диму, і з її долоні вирвалась тонка золота лінія. Вона побігла вперед, крізь чорну пелену, й освітила вузький прохід до вікна, у якому металась тінь. Жінка з немовлям на руках побачила цю дорогу й вибігла по ній, потім ще двоє. 
Ніхто не помітив, звідки світло, усі подумали, що це відблиск пожежі.
Люкс йшла додому, тремтячи від холоду, незважаючи на теплу ніч, руки в неї пахли димом, і вона не могла їх відмити. 


Гул вона відчула раніше, ніж почула. Було ще темно, дівчина лежала в ліжку з розплющеними очима й дивилась у стелю, коли шкіра на долонях раптом спалахнула сама, без її волі. Золоте світло потекло по пальцях, по зап'ястях, піднялось до ліктів, і вона з жахом спробувала його стиснути, але воно не слухалось, воно тяглося, мов до чогось, що кликало з далекої далини.
Тоді загули вежі. Вікна задзвеніли, фіранки злетіли, на столі підскочила та сама лампа, яку вона так старанно ввімкнула. У коридорі застукотіли кроки, хтось вигукнув команду, хтось закричав, дівчина миттю накинула на себе ковдру, затиснула руки під ліктями й завмерла, чекаючи, що в двері зараз увірветься гвардія.
Через хвилину Люкс виповзла з ліжка, підійшла до вікна й відчинила його. Над Великим містом, над білими дахами, над золотими шпилями, у небі висіла тонка срібляста лінія, вона не мерехтіла й не росла, просто стояла, як зарубка на склі. Люди висипали на вулиці, показували пальцями, кричали, і ніхто не знав, що робити, а гвардійці будували ряди. Священники піднімали руки, а над усім цим, у нічному небі, повільно, ніби хтось повертав ручку лампи, прокидалось дивне світло, сріблясте, біле, чуже, і в ньому Люкс  раптом упізнала свою власну силу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше