РОЗДІЛ 3: ЗОЛОТА ЕПОХА ТА ЗІЛЛЯ ЕЛЬШИК

Простір над Вищими горизонтами Всесвіту ще ніколи не був таким нерухомим. Колись величний, напівпрозорий купол столиці, що багато епох тримався на чистій магії та переломлював світло зірок у заспокійливі світлосяйні відблиски, тепер остаточно згас. Магічний захист розвіявся, і оголене головне місто царства Повітря лишилося сам на сам із безмежним, холодним зовнішнім світом. Проте навколо панувала дивна, майже неприродна тиша. Сакральна ніч Сурамі — найдовший і найважчий морок цієї епохи — нарешті відступила, але її липкий слід усе ще відчувався у кожному подиху вітру.
Ця тиша була завойована дорогою ціною. Там, на дальніх рубежах, де землі-острови межували з нижчими вимірами, ворог зачаївся. Демони Касса, приголомшені та розбиті, відновлювали свої сили. Страх перед Ванданом, який у праведному гніві самотужки розгромив більше половини їхнього наступального війська і змусив решту в паніці тікати назад до цитаделі, виявився сильнішим за їхню гординю. Сутички на кордонах стали рідкісними та обережними. Демони більше не лізли напролом — вони вичікували, змушені рахуватися з силою, яка перевершувала їхню в рази.
У центрі столиці, в головній міській споруді з білого шаруватого каменю, яка тепер височіла неподалік Храму Легкості, було гамірно. Тут, у Раді Аереліуму, збиралася нова сила. Це була більшою мірою політична та народна Рада — живий орган управління, наново створений для координації та відновлення всього життєвого устрою. Потреба в ній була кричущою: колишня система зникла разом із магічним захистом царства.
Вандан стояв біля високого прорізу вікна, схрестивши верхні руки на грудях. Його новий монолітний обладунок сірого кольору, здобутий у печері сонць, поглинав зовнішнє світло. Броня абсолютного безсмертя тихо, ледь чутно гуділа, нагадуючи про те, що всередині його єства поєдналися повітря, вода та вогонь предків. Нижня пара рук Вандана залишались розслабленими, опущеним уздовж тіла — знак того, що зараз час для світських рішень, а не для духовних чи бойових практик. Він мовчки дивився на площу, де жінки та підростаючі діти метушилися та допомагали у відновленні. Його срібляста шкіра відбивала бліді промені нового світанку.
Центр зали займав круглий стіл із прозорого кристалу, навколо якого сиділи ті, на чиї плечі ліг весь тягар відбудови. Оскільки старших чоловіків-наставників — колишнього духовного щита раси — більше не залишилося в місті, керівництво природно перейшло до рук жінок народу.
На чолі ради за столом сиділа Олана. В глибині її великих темних очей залягла глибока скорбота за полеглим царем Турнумом і всіма захисниками, але постать лишалася непохитною. По ліву руку від неї сиділа Зіма — за своєю природою вона була спостерігачем неба і провидицею. Саме її дар допомагав утримувати ментальний фокус у найнапруженіші дні. По праву руку сиділа Вена — наставниця, яка відповідала за збереження внутрішніх традицій та облік тих нечисленних ресурсів, що лишилися після навали.
— Демони не піднімуться відкрито найближчим часом, — голос Олани пролунав тихо. — Вандан змусив їх тікати в цитадель. Але ми не маємо права на ілюзію безпеки. Наші вороги зализують рани, і якщо вони не підуть знову з боєм, то шукатимуть інші, підступні шляхи.
Зіма підвела очі, її погляд провидиці був спрямований кудись крізь стіни.
— Я бачу чітку загрозу від демонів, — тихо промовила вона, змусивши присутніх затамувати подих. — Мої спостереження неба та ментальні лінії говорять про одне: вони затівають щось лихе. Щось дуже темне й приховане, чого ми не зможемо побачити на полі бою.
Провидиця повернулася в бік вікна і поглядом покликала Вандана ближче, тихо попередивши його про приховану загрозу, яка вже зріє в умах командирів демонів. Король мовчки кивнув, зафіксувавши це застереження у своїй свідомості.
Вена плавно перебирала сувої з тонкого матеріалу, переводячи розмову в практичне русло:
— Чисельність нашого народу мала, але час Великого Шляху Сходження не зупиняється. Покоління підростають. Ми вже бачимо перші плоди відновлення. Нова Рада Аереліуму має працювати, як і колись, щоб забезпечити повний лад. Ми маємо перерозподілити обов'язки, налагодити постачання та відбудувати місто.
Вандан підійшов до столу, і його голос, глибокий і вібруючий, змусив кристал ледь помітно відгукнутися:
— Я триматиму кордони стільки, скільки знадобиться. Але Аереліум повинен повернути народу віру в лад. Спрямуйте молодь, яка швидко дорослішає. Дайте їм чітке розуміння їхніх нових завдань у суспільстві. Баланс має бути відновлений.
Олана повільно підвелася, знаменуючи завершення першого засідання нової Ради. Поруч із її кріслом крутилася зовсім маленька дівчинка на ім'я Міра, яка заворожено спостерігала за кожним рухом дорослих. Олана з ніжною усмішкою погладила Міру по голові — вона знала, що мине час, і ця дитина так само займе своє законне місце тут, у Раді Аереліуму, ведучи народ у майбутнє.
Перший крок до епохи відродження було зроблено.
*****
Відразу за межами адміністративної зали, у затишному крилі будівлі, де стіни були викладені особливим пористим мінералом, що поглинав будь-який зовнішній шум, панував напівморок. Сюди не долітали звуки відбудови міста. Це був простір, де народ повітря плекав своє майбутнє.
Тут перебували жінки, на чию долю випало найважче випробування для цього часу. Вони ділилися на дві групи, але в очах кожної світилася однакова тиха самовідданість. Перші — вагітні вдови героїв, чоловіки яких полягли у запеклих боях минулих днів, захищаючи право на вільне існування свого народу та захист Вищості. Другі — ті, кого благословив і осінив своєю силою сам Вандан, передавши їм іскру своєї трансформованої, абсолютної енергії для продовження священного роду.
Попри те, що навколо все ще тліли сліди війни, життя всередині цих жінок розвивалося з неймовірною, незбагненною швидкістю. Їхнє материнство тривало не місяці, а лічені тижні. Проте, згідно з Шляхом Сходження, для успішного проявлення нової свідомості у цьому народі самої лише біології було замало. Потрібно було таїнство єднання.
Олана, Зіма та Вена заходили сюди щодня, коли сонце досягало найвищої точки і заглядало у видовжені вікна. Вони не використовували матеріальних інструментів. Їхня магія була внутрішньою, заснованою на тиші та спокої розуму.
Наставниці сідали навколо вагітних жінок, заплющували очі й починали ритуальні практики та молитви. Вони синхронізували свої подихи, створюючи єдине вібраційне поле. Нижні пари рук наставниць застигали у складних фігурах, спрямованих до лона матерів, а верхні — повільно креслили в повітрі світлові малюнки. Ці візерунки з чистої енергії м’яко опускалися на животи жінок, огортаючи їх покровом захисного світла.
У повній тиші зали починав звучати ледь чутний, тонкий гул. Наставниці не співали вголос — вони посилали високочастотні звукові вібрації самою лише силою думки. Цей внутрішній звук діяв як камертон для майбутніх дітей. Через такі коливання наставниці коригували в просторі долі душ, які готувалися до втілення. Вони очищали їхній шлях від ментального бруду війни, страху та залишків нічного мороку Сурамі, які все ще могли тривожити Всесвіт. Чистота наміру кожної матері та духовний захист наставниць замінювали довгі фізичні процеси дозрівання. Потоки енергії спліталися у невидимі колиски, допомагаючи новому життю закріпитися у своєму легкому, майже невагомому єстві.
Вандан іноді зупинявся біля дверей цієї зали. Він не заходив усередину, щоб не порушити крихкий спокій, але його обладунок завжди затихав поруч із цим місцем. Він відчував, як крізь стіни пульсує нове життя — стрімке, чисте й готове до сходження. Це було справжнє диво відродження, яке доводило: доки жінки тримають цей духовний щит, народ повітря залишається непереможним.
*****
Минали великі та малі цикли, але для народу повітря цей короткий проміжок відносного спокою здавався особливим витком часу. Столиця, хоч і позбавлена свого колишнього магічного захисту, з кожним новим сходом сонця змінювала свій вигляд. Вулиці, які ще нещодавно були захаращені залишками колишніх споруд, тепер ставали чистими й просторими. Проте найбільше диво відбувалося всередині самого соціуму, який стрімко повертався до життя.
Чисельність населення почала невпинно відновлюватися, а порожнечу міських кварталів заповнювало підростаюче покоління. Серед них були діти, яких демони під час їхнього короткого перебування усередині міста не мали права торкатися, бо вони ще не були здатні тримати у руках зброю. Разом із ними підіймалися й новонароджені малюки, які швидко з’явилися на світ завдяки недавнім ритуальним практикам наставниць.
Для будь-якої іншої раси Вищого плану Всесвіту цей процес відбудови тривав би довго, але народжені у цей по-справжньому історичний момент діти підкорялися іншим законам — завдяки наполегливій праці наставниць та піку сили Вандана. Природне дитинство дітей народу повітря було подібне до короткого спалаху зірки — воно минало за лічений час. Маленькі істоти росли буквально на очах, проходячи шлях від немовляти до підлітка з неймовірною швидкістю. Проте, досягнувши межі молодого віку, цей бурхливий ріст раптово й повністю зупинявся. Попереду на них чекали тисячоліття незмінної молодості, і навіть коли час їхнього перебування в цьому світі добігав кінця, вони залишали свої тіла, зберігши цей молодий і чистий вигляд.
Наставниці днями вивчали підростаюче покоління, їхню фізіологію та приховані схильності. Оскільки Зіма була спостерігачем неба, вона ретельно читала карти зірок і ментальні лінії для кожного новонародженого, визначаючи витоки його душі. Разом із Веною та Оланою вони глибоко досліджували роди, підіймаючи давні сувої, щоб зрозуміти, які саме сили предків повертаються. Спостерігаючи за дітьми, наставниці все частіше вловлювали дивовижний феномен, який мудреці минулого називали Поверненням Давніх Поглядів.
Коли підростаючі юнаки та дівчата вперше брали до рук інструменти чи сідали за сувої в Раді Аереліуму, у їхніх великих допитливих очах не було дитячої розгубленості. Вони дивилися на світ із глибоким, майже віковим спокоєм, наче все це їм уже було знайоме. Юний ремісник міг годинами виточувати складну деталь із шаруватого каменю, жодного разу не помилившись, ніби його пальці пам’ятали цей рух ще з далекого минулого. А Зіма, дивлячись на карту його неба, лише мовчки підтверджувала зв'язок із давнім майстром минулих епох у його роді. Молоді воїни перехоплювали повітряні потоки з такою спритністю та природністю, яка дається лише тривалим досвідом.
Ця молодь уже впевнено ступала на свій власний життєвий шлях. Кожен новий юний житель царства відчував внутрішній нахил і свідомо займав саме свій рівень у структурі держави. Цей вибір покликання не обтяжував їх — навпаки, усвідомлення свого місця і служіння загальному благу приносило їм справжнє задоволення. Соціум наповнювався гармонією. Крок за кроком нове покоління повністю вливалося в ритм відбудови, готове повернути народу повітря колишню велич під надійним захистом непереможного Вандана.
*****
Минали малі цикли епохи, змінюючи свої внутрішні періоди, але шлях, яким народ повітря йшов крізь товщу космічного часу, завжди підкорявся суворим законам простору. Дотримуючись споконвічного закону та внутрішніх обітниць, ця цивілізація стрімко досягла дивовижного стану, який здивував би будь-яких мешканців інших горизонтів Всесвіту.
Їхній матеріальний і духовний прогрес відбувався виключно через чесне виконання життєвих зобов’язань та призначень. Саме завдяки цьому кожна сім’я, кожен рід і взагалі весь народ неухильно еволюціонували з покоління в покоління. Духовне сходження свідомості привело соціум до унікального внутрішнього явища. Перед початком останньої війни суспільний устрій дійшов до межі, коли в державі сформувалося найбільше чистих мислителів, наставників духу та вчителів, і водночас — найменше тих, хто займався простішими матеріальними справами. Їхня цивілізація нагадувала дивовижну перевернуту піраміду, де інтелектуальний та духовний пласт утримував на собі весь простір.
Проте нинішня пора, затьмарена руйнуваннями та війнами, вимагала нового балансу. Щоб повністю відбудувати державу, Рада Аереліуму мала спрямувати молодь так, щоб кожен крок відновлення відповідав внутрішній природі істот. І це відбувалося не через примус, а через природні Горизонти Сприйняття, на які соціум плавно розділявся за велінням душі. На цьому загальному плані не було поняття вищих чи нижчих: усі рівні наповнювалися гармонійно, і кожен мешканець почувався щасливим на своєму місці.
Першим, найвищим духовним орієнтиром залишалося Коло вищості. До нього належали майбутні наставники свідомості — юнаки та дівчата з найтоншим сприйняттям простору. Вони переймали знання від мудреців, які проводили ритуальні практики, навчали інших та давали цінні поради як радники суспільства. Їхнім завданням було тримати ментальний захист і вести народ загальним шляхом розвитку.
Поруч із ними формувалося Коло захисту. Це були нові воїни, чия воля була міцною та рішучою. Окрім військової справи, вони проводили захопливі повітряні змагання — особливий вид спорту цього народу, де вдосконалювали контроль над повітряними потоками, готуючись захищати спокій міст на кордонах із цитаделлю демонів під командуванням короля Вандана. В історії бувало й таке, що ці воїни з часом переходили до верхнього кола.
Для матеріального відродження столиці тепер потребували наповнення й інші сфери. Молодь, яка відчувала потяг до руху, заходила у Коло руху. Це були майбутні організатори та купці. Вони стежили за вирощуванням дивовижних продуктів у піднебесних садах, налагоджували внутрішні ланцюги постачання та координували розподіл ресурсів в Аереліумі.
Фундаментом для відновлення міського простору стало Коло творення. Сюди йшли справжні митці, які вміли красиво співати, танцювати та володіли глибокими знаннями музичних інструментів, наповнюючи життя міст красою. Творці також виступали будівничими: за допомогою сили повітряної магії вони філігранно обробляли каміння, скелі та інші міцні породи для споруд. Використовуючи особливі повітряні кошики, вони силою власної концентрації підіймали у повітря важкі будівельні блоки, а ті, хто мав найбільше внутрішньої енергії, могли утримувати у висячому положенні цілі архітектурні споруди під час їхнього зведення.
Цей поділ за покликанням приносив лад. На загальному енергетичному плані наставникам-радникам та великим воїнам було значно легше утримувати свої легкі тіла на такій висоті Всесвіту — вони живилися від внутрішнього джерела, тонкої сили предків. Проте представники Кола руху та Кола творення мали матеріальне призначення, трохи простіше за призначення воїнів і жерців; їхня внутрішня сила відрізнялася, тому для підтримки висоти помислів, тривалого життя та зміцнення своїх невагомих тіл вони потребували зовнішньої матеріальної підтримки. Усі вони пили священне зілля ельшик, яке виступало такою необхідною зовнішньою опорою. Такий устрій гарантував, що будь-яке призначення є священним, а кожен рівень життя приносить щастя на Шляху Сходження.
*****
Склепіння Храму Легкості здавалися зітканими із застиглого туману. Дійство відбувалося на особливому стику, коли ніч уже вичерпала свої сили, а світанок ще не встиг розгорнути крила. Це був короткий, але найсильніший проміжок передсвітанкового часу. Саме в ці хвилини простір уловлював найпотужніші імпульси пробудження прихованих сил, і саме тому давній ритуал завжди починали до першого променя.
Вандан ступив під високі арки. Його монолітний захисний обладунок ледь помітно відгукнувся на чарівну тишу, повністю вгамувавши свій внутрішній гул. Замість звичного повітря залу наповнювали дивовижні, зцілюючі елементи, які ніби прагнув вдихнути простір навколо, та ледь вловимий аромат трав, що повільно згорали на жертовниках навколо вівтаря.
Попереду, біля величного вівтаря, що вже ловив перші несміливі спалахи передсвітанкового неба, нерухомо стояли три постаті. Олана, Зіма та Вена застигли в глибокій концентрації, а поруч із ними перебували юні наставники та наставниці, які нещодавно увійшли в пору своєї тисячолітньої зрілості й тепер готувалися стати новим щитом суспільства. Їхні нижні руки були сплетені у складних жестах споглядання істини, утримуючи рівновагу невидимих повітряних потоків, які тонко вібрували навколо кришталю. Верхні ж руки плавно, синхронно окреслювали в просторі складні геометричні контури, залучаючи сили Вищості.
Наставниці та їхні молоді помічники і помічниці здійснювали дивовижну алхімію єдності — вони матеріалізували чисту енергію простору. Прямо над вівтарем, підкоряючись волі присутніх, почали сплітатися три виразні світлові стрічки. Перша — густа вольова ментальна сила самого короля Вандана, другу тримало глибоке срібло енергії наставниць, а третя пульсувала свіжою іскрою юних радників. Храм раптово здригнувся від тихого високочастотного звуку, схожого на спів тисячі чистих, як сльоза, струн. Коли три джерела остаточно злилися в єдиний потік, на дно вівтаря почали повільно, з тихим дзвоном стікати перші краплі — матеріалізована амброзія, священне зілля ельшик.
Вандан заворожено дивився на це золоте сяйво, і його пам'ять раптом пробила товщу епох, зануривши його у вир власних спогадів. У глибині душі він щиро радів, дивлячись на це дійство, адже воно миттєво повернуло його у минулі часи.
Тоді він був ще малим, чиє дитинство тривало недовго, але минуло дуже радісно. Маленьким він так само таємно прокрався під ці арки, ховаючись за масивним виступом стіни. У його серці не було страху, що його викриють — лише чистий дитячий захват від мальовничого видовища. Саме тоді, дивлячись на коло помічників біля вівтаря, він уперше в житті побачив Медро. Той сидів серед старших, зовсім молодий, але вже такий старанний, беручи участь у своїх перших загальних ритуалах.
Раптом тепла, рідна рука м’яко підхопила малого Вандана ззаду за плече. Мати забрала його з храму, аби він не заважав таїнству. Вандан чітко пригадав її обличчя, наповнене безмежною любов’ю, і те, як вона з ніжною усмішкою тихо прошепотіла:
— Чому ти знову не спиш ночами й утік, малий розбійник?
І саме в ту мить, коли мати виводила його з храму, а на площі з'являлися найперші, найтонші промені сонця, крізь шум садів за Радою донісся глибокий, рідний голос батька, який кликав її:
— Тіманно, ну ти йдеш? Я вже не знаю, куди ти пропала...
Мати міцно взяла малого за руку, і вони всі разом — батько, мати та маленький Вандан — повільно пішли до свого дому, що стояв поруч із Храмом Легкості біля Ради.
Цей короткий відголосок минулого змусив серце короля стиснутися від світлої скорботи. Спогад розвіявся, залишивши лише легке тепло в грудях. Батька й матері більше не було поруч із ним, але він уже й сам не був тією маленькою дитиною. Він опустив погляд додолу і з подивом виявив, що стоїть точно на тому самому місці, біля того самого виступу стіни, де колись ховався від поглядів дорослих. Коло часу не просто замкнулося — воно з'єднало його минуле й теперішнє в цій точці простору.
На його обличчі з’явилася м’яка усмішка. Вандан тихо промовив сам до себе:
— Хм, маленький розбійник...
Він знову подивився на вируючий енергіями вівтар, де наставниці закінчували таїнство. Шлях розвитку продовжувався в цих краплях ельшику, що повертали всьому його підростаючому народу силу, довголіття та необхідну зовнішню підтримку під пораненим небом царства.
*****
Вулиці міста поступово заповнювалися тим особливим, чистим ладом, який намагалася встановити Рада, але затишшя на кордонах не означало розслаблення. Вандан повільно йшов повз заново зведені споруди з білого каменю, коли його увагу привернув свист розітнутого повітря. На просторій піднебесній площі, що виходила краєм у відкриту безодню, молоді хлопці з Кола захисту влаштували жорстке, майже екстремальне тренування. Вони грали у повітряного м’яча. Важка сфера, насичена ментальною кінетикою, літала між гравцями з шаленою швидкістю. Юнаки перехоплювали її на льоту, крутячись у стрімких повітряних потоках.
Вандан підійшов ближче і, створивши зусиллям думки прозоре сидіння з повітря, сів трохи далі від загального кола. Серед гравців особливо виділявся один гарячий юнак із блискавичними рефлексами. Він поводився навмисно показово, грав надзвичайно зухвало й небезпечно, бажаючи продемонструвати свою виняткову майстерність. На куражі він закрутив повітряні потоки навколо себе настільки сильно, що створив штучне розрідження простору, і важка кінетична сфера полетіла прямо в нього, загрожуючи збити з ніг і скалічити. Вандан зреагував миттєво. Зірвавшись із місця, він швидким повітряним випадом опинився на майданчику прямо перед юнаком. Його верхня рука плавно, але владно злетіла вгору: щільний, пружний потік вітру зупинив смертоносний удар сфери, перехопивши її за лічені лікті від обличчя хлопця, і м'яко опустив на кам’яну платформу.
Серце юнака, приголомшеного раптовою появою короля, просто виривалося з грудей. У цей момент простір поруч із ними на майданчику м’яко змінив свою щільність, і до них спритним, але граційним кроком підійшла жінка надзвичайної, витонченої краси. Вона привіталася з повітряною легкістю, ледь помітним рухом рук, і стала поруч із Ванданом, дивлячись на хлопця.
— Це мій брат, Латмій, — тихо промовила вона, і в її голосі змішалися переляк і гордість. — Він завжди намагається грати на межі дозволеного. Дякую тобі, Вандане, що відвернув цю небезпеку. Мене звати Сіам, — жестом руки вона ще раз привіталась.
Змужнілий Латмій вирівняв подих, шанобливо схиливши голову. Але замість простої подяки в його очах спалахнув бунтарський вогонь.
— Ти зупинив цей удар, як і всю колишню навалу демонів на наше місто! — палко почав Латмій, роблячи крок уперед прямо до свого рятівника. — Але чому ми просто сидимо тут і будуємо повітряні лави? Твоя сила розгромила половину їхнього війська! Ми маємо зібрати нових захисників, спуститися у цитадель і випалити їх дощенту, поки вони не оговталися!
Вандан випростався на повний зріст, і його обладунок відгукнувся на цей рух низькою, важкою вібрацією, що прокотилася майданчиком. Юнак миттєво замовк під цим тиском.
— Я волів би, щоб ти і вся наша молодь ніколи не пізнали справжнього смаку війни, — глибоким, суворим голосом відповів Вандан, твердо поклавши руку на плече хлопця. — Лють ворогів безмежна, але наша сила — у структурі, єдності та ладі Аереліуму. Воїн, який прагне лише крові, руйнує свій власний шлях розвитку. Через дисципліну та внутрішній спокій ми непереможні. Навчіться спершу тримати небо, перш ніж атакувати землю...
Латмій затамував подих і опустив очі — мудрість захисника повністю остудила його гарячу голову. Щоб розрядити напругу, жінка м’яко сказала братові:
— Думаю, Латмію, тобі варто повернутися до гри і відточити контроль над повітрям, як порадив Вандан.
Юний лідер слухняно кивнув і злетів назад до своїх товаришів. Вандан і Сіам залишилися вдвох біля краю піднебесної площі. Саме в цю мить, коли навколо затих гамір суперечки, Вандан повною мірою відчув на собі її погляд. Молодий король відчув дивовижне, глибоке внутрішнє тепло, яке ніби струменіло від цієї жінки. Таку чисту родинну силу він колись знав лише поруч із найріднішою душею — матір’ю Тіманною. Сіам була по-справжньому сповнена духом любові до всього світу, і це світле почуття ніби зцілювало простір навколо них.
Їхнє прощання було неймовірно плавним. Вони не обірвали розмову одразу. Сіам затримала на ньому свій погляд трохи довше, ніж дозволяв звичайний етикет, і в цьому мовчанні між ними спалахнув невидимий, але міцний зв'язок. Вандан відчув, що її образ закарбувався глибоко в його серці, а Сіам, відходячи, кілька разів обернулася, забираючи цю величну постать у своїй пам'яті. Це була лише перша зустріч, але простір уже почав сплітати їхні долі.
Повертаючись додому, Вандан піднявся на вищі повітряні потоки, левітуючи над містом. І тут він на власні очі побачив, навіщо наставники добували зілля у храмі. На одному з дахів молодий ремісник із Кола творення намагався втримати важкий кам'яний блок. Без захисного купола його тіло тануло від утоми, пальці тремтіли, а дихання ставало переривчастим — важка робота забирала останні сили. Наставниця, що стояла поруч, протягнула йому маленький кубок ельшику. Майстер зробив ковток священного напою, і відбулося диво. Його напівпрозоре тіло миттєво побільшало у щільності, і до нього повернулася необхідна міцність. В його очах читалася впевненість у власній силі: він легко підхопив і підняв блок, установивши його на високу стіну.
Завдяки ельшику цей народ отримував приховану мудрість предків, повністю звільняючись від страху й тривог. Вони починали сприймати своє буття та відбудову міст не як важкий тягар, а як величну, сповнену радості гру, в якій кожна мить має сенс. Розум інтелектуалів очищався до бездоганного стану — вони згадували кожну деталь життя від самого першого подиху.
Вандан дивився на місто, в якому запанували щастя і гармонія, знаменуючи початок нової епохи. Але раптом його захисний обладунок видав різку, тривожну вібрацію, що болісно відгукнулася в грудях. Ментальний гул змусив його напружитися. Щасливий сміх вулиць внизу миттєво щез, а в голові Вандана чітко спливло застереження провидиці Зіми: «Вони затівають щось темне, чого ми не зможемо побачити на полі бою».
Тріумф відродження затьмарився холодною тінню. Народ повітря святкував життя, навіть не підозрюючи, що жорстокі загарбники вже готують нову, набагато страшнішу та підлішу змову.
*****
Навколо цитаделі Бхуки, що височіла похмурою спорудою майже під самими піднебесними садами, панував особливий, гнітючий закон. Ця неприступна фортеця демонів була розташована зовсім близько до меж царства Повітря. Зараз вона виглядала зовні ніби порожня, але це була лише ілюзія — усередині неї виковувався темний план.
У головній залі цитаделі Касс повернувся до темного мага Кашпея, чиї підступні та далекоглядні ідеї тепер здавалися єдиним порятунком. Тиран висловив йому глибоку повагу.
— Твої слова підтвердилися, Кашпею, — рокочучим голосом промовив Касс, опускаючи свої масивні долоні на підлокітники трону. — Якби не твої задуми, я б зараз навіть не знав, що робити далі. Безглузді плани другого радника повністю провалилися на полі бою, а твоя мудрість виявилася залізною. Розкажи мені детально, яким буде наш наступний крок?
Темний маг беззвучно виступив із похмурого кутка зали. На його обличчі не було й тіні емпатії — лише холодний розрахунок.
— Поки що нам потрібно налагодити міцні стосунки з ахвентами, а саме з їхнім вождем Терадом, — тихо прошипів Кашпей. — Нехай командувач загону Втілм особисто займеться цією справою. Він зможе спрямувати всю свою лють, що кипить всередині його гарячого серця, у правильне русло. Втілм повернувся з порожньої печери ні з чим, виснаживши наш каральний загін. Я бачив, як він шаленів від безсилля. Нехай тепер придбає у Терада та його підступного народу зброю.
Кашпей підійшов ближче до трону, і його тон став майже наказовим:
— А для того, щоб Вандан назавжди пішов із цього світу, нам знадобиться поглинальний вібраційний вихор. Ця пастка забере його внутрішнє єство туди, де він заслужив бути. Повір мені, царю, він не захоче повертатися назад, та й не зможе, бо там його духу буде набагато краще. Так народ повітря знову позбудеться свого лідера й неодмінно запанікує, втративши здатність до будь-якого опору.
Касс пильно слухав, і його оскал перекосився у хижій, задоволеній гримасі.
— Геніально... — прохрипів тиран. — Покликати сюди Втілма! Нехай використовує портал.
— Зачекай, володарю, — Кашпей зупинив його владним жестом. — Наші портали наразі працюють дуже погано й ненадійно. Ти ж знаєш, що вони налаштовані виключно на ті місця, де ми вже колись побували, які завоювали та де встигли звести спеціальні споруди переходу. До того же такий коридор здатний перенести за один раз не більше десяти бійців, а будь-яка важка техніка там просто застрягне. Інженери стверджують, що конструкціям критично бракує захисних написів-оберегів, без яких стабілізувати простір неможливо. Згадай, що сталося з минулим загоном, який спробував зайти в тунель? Вони просто зникли. Я намагався знайти їх силою своєї думки та ментальним даром, але простір мовчить. Вони пропали безвісти, можливо, їх викинуло прямо до Канаки... І все це через те, що наші майстри забагато часу присвячують розвагам. Я розумію, що наші жінки повинні народжувати безперервно, аби забезпечувати чисельність наших загонів, але інженерам потрібно негайно зосередитися на роботі. Інакше ми остаточно застрягнемо на місці, і про подальше розширення нашої влади не буде й мови. Ми почнемо відставати в розвитку зброї та технологій.
Касс підвівся з трону. Його велетенська постать закрила світло смолоскипів позаду.
— Я зрозумів тебе, Кашпею. Моя щира повага твоїй мудрості. Ти тут недарма, мій давній, вірний друже. Я зараз же відправлю Втілма до народу диких пустельних земель. Нехай як хоче, так і дістається туди — хоч полетить, хоч поїде, хоч піде своїм ходом, але вони зроблять усе точно так, як ти сказав. Наша остання масштабна битва здавалася боєм проти цілої армади кхвалів, а виявилося, що ми програли одному-єдиному воїну... Я дотепер не можу оговтатися від цього сорому. Але нічого! Тепер у нас є чітка стратегія і план, який точно дозволить нам захопити весь цей рівень буття, а згодом і весь Всесвіт!
Цар видав оглушливий, переможний регіт:
— Ггггмгаааа! Наш час наближається, мудрий друже! Ггггггммммггааа!
Регочучи, тиран із силою, по-дружньому постукав своїми важкими долонями по плечах Кашпея, від чого маг косо поглянув на нього.
— Ходи-но зі мною до жіночих покоїв, Кашпею, — раптово перевів тему Касс, і його палаючий погляд хтиво зблиснув. — Ходи, розважимось як слід! Нехай нашого роду стає ще більше. Кашпею, за всі твої прожиті епохи ти хоч пам’ятаєш, скільки маєш нащадків? Мгггаа, ха-ха! Та ти навіть порахувати їх не зможеш, як провидець, що марно намагається злічити зірки на небі! Ха! В мене от теж синів уже цілий легіон підіймається.
Гучний регіт тирана ще довго лунав коридорами Бхуки, поки володар і маг зникали за важкими завісами внутрішніх залів.
___
Наступного дня передсвітанковий морок знову зібрав їх у головній залі. Кашпей вийшов із суміжних покоїв серед чаду багать, що згасали. Його кроки були беззвучними, а розум — тверезим і холодним. Він наблизився до трону, де сидів похмурий цар.
— Мій володарю, — тихо почав маг, схиливши голову. — Вчорашні розваги були чудовими, але в запалі ми забули дати чітку вказівку Втілму. Не слід гаяти дорогоцінний час. Треба кликати його негайно.
Цар важко видихнув крізь ніздрі хмару сірого диму й кивнув:
— Добре, Кашпею. Як ти сам завжди казав: усьому свій час. Отже, цей час прийшов...
Касс підвівся й заревів так, що його голос прокотився луною по всіх найвіддаленіших закутках фортеці:
— Втілммммм! Втілммммм!
На цей крик із бічних ніш зали висипали кілька оголених демониць, чиї тіла пашіли жагою. Вони знову спробували підійти до трону, пеститися й спокушати володаря на черговий інтим, але цього разу Касс був налаштований рішуче. Він грубо відштовхнув їх і лише глузливо розсміявся, дивлячись на двох найближчих:
— Аделло, Діманно! Йдіть геть! Ви ж уже носите моє насіння, куди вам ще? Ха-ха!
Дівчата з шипінням відсахнулися назад у тінь. У цей момент із верхнього залізного балкона, важко ступаючи пазуристими лапами по сходах, почав спускатися Втілм. Він виглядав пошарпаним у численних попередніх битвах, його тіло вкривали старі рубці від зброї ворогів, але він усе ще залишався надзвичайно дужим і небезпечним бійцем.
Касс дивився на командувача загону з прихованою зневагою. Цар завжди менше поважав Втілма, аніж Хірсана, який відзначався залізною відданістю та глибоким стратегічним мисленням. Втілм через свою гарячу вдачу занадто часто діяв на емоціях, робив усе по-своєму і через це ганебно провалював завдання. Саме тому Касс зазвичай доручав найважливіші стратегічні місії саме Хірсану, хоча глибоко в душі тиран дуже боявся, що розумний Хірсан колись забере його трон. Натомість у нетерплячому, недоумкуватому Втілмі володар часто, мов у дзеркалі, бачив самого себе — і це його дратувало ще більше. Зазвичай Втілм отримував прості накази: прийти, знищити, завоювати сталлю. Його остання витівка з важкою технікою біля порожньої печери, де він від безсилля просто почав трощити каміння навколо, була яскравим тому підтвердженням.
Раніше, у приватній розмові, Кашпей наполегливо радив Кассу: «Дай Втілму стратегічне завдання. Нам потрібно приборкати його дурну голову мудрими справами, де вимагається гнучкість, а не просто сліпий бій. Можливо, під час цієї дипломатії він нарешті стане розумнішим і перестане так легко піддаватися примітивним емоціям».
Коли командир нарешті зрівнявся з троном, Касс заговорив суворо, не приховуючи роздратування:
— Твій останній марш до порожньої печери — це ганьба для моїх каральних загонів. Але я даю тобі шанс усе виправити. Ти особисто вирушаєш до пустелі народу ахвентів. Колись ми часто купували у них зброю, але відтоді через наші легкі завоювання та велику кількість власних запасів давно не зверталися до них. Настав час нагадати їм про себе. Ти укладеш таємний союз із їхнім вождем Терадом, даси їм трохи золота і придбаєш потрібне спорядження.
Втілм незадоволено скривився, його шипастий хвіст роздратовано рубав повітря. Він уже раніше стикався з цим пустельним народом, бачив самого Терада й відчував до них глибоку зневагу.
— Мені не подобаються ці торгаші, царю! — прохрипів командувач, стискаючи масивні кулаки. — Навіщо нам з ними домовлятися? Хіба не простіше просто зайти туди, повбивати їх усіх і забрати все, що нам потрібно, силою?
— Будь мудрішим, Втілме! — жорстко обірвав його Касс, виказуючи всю свою тиранічну владу. — Ти йдеш туди говорити, а не вбивати. Твоє завдання — налагоджувати стосунки. Купи у них зброю та принеси її нашим інженерам — нехай вони довершать її під нас, зроблять вогняною та адаптують, як вони це вміють. А головне — виторгуй поглинальний вібраційний вихор. Як тільки отримаєш його, одразу занеси до нашого головного інженера Дагарса. Він найкраще підготує цю зброю до дії. Розкажеш Дагарсу все, що він повинен зробити, і не забудь нічого, ясно тобі? Дагарс може зробити щось не так лише в одному випадку — якщо ти сам щось переплутаєш або забудеш. А я добре знаю твою неуважність, Втілме.
Цар демонів жартома раптово підняв свою велику бойову сокиру прямо до обличчя Втілма, закріплюючи свій наказ. Командувач роздратовано відмахнувся від важкого леза своєю вкритою шрамами рукою.
— Не розчаровуй мене більше, — продовжил цар. — Я поважаю тебе як могутнього воїна, глибоко поважаю, але ти повинен показувати себе на ділі ще й у розмовах та розрахунках, а не лише в сліпих боях. Ти повинен мислити мудро, так само, як Хірсан.
Почувши ім'я свого головного суперника, Втілм аж перекосився від люті, його очі спалахнули гнівом.
— Не говори мені про нього! — проричав командувач, ледве стримуючи лють, що кипіла в крові. — Ти й так чудово знаєш, що я в усьому перевершую його!
— Тоді покажи себе на ділі, поки я даю тобі цей єдиний шанс, — холодно відрізав Касс, повертаючись до нього спиною.
Знервований, важко дихаючи, але намагаючись приборкати свій характер, командувач загону різко розвернувся і швидкими кроками рушив геть із головної зали. Він попрямував до доків, де на нього вже чекав відібраний каральний загін.
Опинившись перед своїми бійцями, Втілм вишикував їх і заговорив гучним, різким тоном, зриваючи злість на підлеглих:
— Слухати наказ! Ніяких порталів не буде. Наразі абсолютно не зрозуміло, куди ці «величні» майстри нас можуть перенаправити через ті кляті, нестабільні портали. Минулий загін зник безвісти, і навіть Кашпей не знає, де вони. Я піддослідним не буду, і поки ви зі мною — ви теж піддослідними не будете! Тому ми підемо своїм ходом. Беремо важкі гусеничні машини. Поїдемо через тунелі, які виведуть нас прямо до пустельних пісків народу ахвентів, але точно не полетимо, бо мої нерви й так на межі!
У доках запанувала тиша... Раптом один із досвідчених керманичів на ім'я Затей, перевіряючи з кабіни своєї машини герметичність систем, підвів голову і спокійно, але з глибокою повагою запитав, бажаючи підбадьорити командира:
— Втілме, ти ж проходив Скелю Забуття? Ми прорвемося.
Командувач зупинився. Його погляд, сповнений погрози, але водночас колосального бойового досвіду, зафіксувався на найближчому до нього бійці. Втілм оскалився, і його голос пролунав мов удар грому:
— Не один раз проходив, чув? Не один рааааз я летів на те гостре, мов списи, каміння і вижив! А тепер поїхали!
Броньовані гусеничні машини з оглушливим ревом рушили з місця, викидаючи в повітря хмари чорного диму. Загін Втілма стрімко занурився у глибокі, довгі підземні тунелі, що вели до гарячого піску пустелі.