Розділ 22. Чому всім так боляче?

Високо у небі пискнула ластівка, здійняла трохи вище аж до блискучо-чорного своє темно-сіре крило, на долю секунди ніби завмерла на льоту, а потім у один мах зробила блискавичний акробатичний трюк і відлетіла до гнізда. Тиховій погойдує листячко на груші, медоноси обліпили кущ жимолості і натхненно гудуть, збираючи солодкий нектар. Від важких суцвіть трохи похилився кущ наперстянки, а Опанаско, приклавши до лоба лист подорожнику, сидить на пеньку і тужить. 

—Бач, — роботиха вказує на місце, де вранці ще була повітка, — що ти накоїв, гаспид проклятий! Тепер хто це нам полагодить? Ти?! Чи дідько лисий? — і махнула рукою. — З тебе толку, як з бичка молока, — в хід пішли вже й прокльони. — Щоб тобі не втішитись, ні врадуватись! Щоб тебе не оминули катівські руки! — та як замахнеться на хлопа, та як втулить йому смачного ляща. — Щоб тобі у штанях черви завелися! 

—Господине, — раптом донеслось з вулиці. 

—Кого ще чорти принесли! — вже по напрацьованій схемі вилаялась людиноподібна. 

Стеф зі Стецьком від безділля сновигали вулицею і, ще не дійшовши до воріт, гукнули Анісію, а потім як уздріли, який безлад у дворі коїться, то думали десь світ за очі чкурнути, та не тут то було. Роботиха вже встигла їх вгледіти і миттю вибігла на вулицю.   

—Яка ж я рада вас бачити, — Анісія мило до хлопців залепетала, а у самої на обличчі, руках та шиї від нерв’яка аж бурякового кольору плями виступили. — Проходьте, будь ласка, — і прочиняє хвіртку. — У нашому домі завжди раді любим гостям, — людиноподібна намагається радісно посміхатись, натомість награна щаслива гримаса видає її з усім потрухом.  

—Дякую! — у один голос мовили чоловіки. — Ми би залюбки, та справи у нас. 

—Що за справи? — ще трохи і людиноподібна зірветься, міміка на її обличчі вже досягла крайньої точки верхнього максимуму. 

—Та ми... — ледь встиг відкрити рота Стецько. 

—Йдемо на могилу, — взяв на себе ініціативу Стеф. 

—Що там робити маєте? — Анісія вдала зацікавленість. 

—Сіно перекидати, — трохи зволікаючи з відповіддю, врешті з горем навпіл промимрили чоловіки, опустили очі додолу і цим повністю видали свою брехню.  

—Ви хоч снідали, — по-лисячи усміхнулась людиноподібна, — чи в парі з голодом надумали працювати? — поглянула на сонце і продовжила: — Вже незабаром буде полуденок. Не гоже перед Богом та людьми не ївши до роботи ставати.  

—Сні... — тільки-но думав збрехати Стеф. 

—Голодні, як котюги*! — з думкою про попоїсти аж застрибав на радощах Стецько.  

—Та снідали ми, — Стеф з усієї дурі ліктем пхнув свого нерадивого товариша під дих. — Ти ж знаєш, — вказав на Стецька, — йому стільки не дай, та буде мало. Йдемо ми, — і тільки-но зробив уклін, як Анісія його хапає за барки і тягне до двору. 

—Любчики, що ви як не рідні, — роботиха ледь не волоком тягне бідолаху до двору, а Стецько чи то і справді від голоду, чи то з цікавості, або ж за звичкою по добрій волі плетнає за ними. Ще б пак, людиноподібна так гарно примовляє: — У мене рибка печена, картопелька, печерички зі сметанкою; хліб, що Боже тіло, білий та ще узвар. Смакота така, що язика можна проковтнути.  

—Добре, неси свої наїдки. Ми й справді не ївши, — біля колодязя, сівши на лаву, мовив Стеф, і враз ні з того ні з сього відхоплює ляща. 

—Це тобі за брехню, — злорадно посміхаючись, прошипіла роботиха. 

—Та за що?! — бідолаха здивовано кліпає очима і тримається долонею за місце удару. 

—Тобі пояснити? — і як заїде йому по мармизі. — Тепер ясніш? Чи ще провести роз’яснювальну роботу? 

—Не потрібно, — прикриваючи руками потилицю, промимрив Стеф. 

—А тепер мені поясни, — тупнувши чоботом, з єхидинкою у голосі поцікавилась людиноподібна, — яке таке сіно ви мали на могилі перекидати?  

—Стецька, — з ляку, аби не отримати чергового стусана, випалив Стеф. 

—Ось, тримай, — і як вцідить нещасному по зубам, — це тобі за брехню, — потираючи долоні, прогарчала роботиха. — Щоб тобі поприщило на язиці та на пузі!* Недоумкувате брехло!  

—Чому одразу брехло? — застогнав від болю потерпілий. 

—А навіщо Стецьку сіно? Чи ви на покіс ходили, щоб було що перекидати? — тримаючи руки в боки, ритмічно затупцювала чоботом людиноподібна. — Майже все літо проледарювали на печі, — а потім як фиркне і знову як дасть Стефу по лушпинню, що тому ледь памороки не забило. — Чи у когось із вас корова, чи яка інша живина у дворі є? 

—Та я теє... — тільки-но почав виправдовуватись Стеф. 

—Хилиблись! — аж ляснуло на увесь двір від Анісіїного товченика. — Та я теє, та я того, — стала кривлятись людиноподібна. — Ти мізки у кого розумнішого позичив, що насміливсь мене круг пальця обвести?!  

—Те... — від болю та образи застогнав бідолашний. — Так ти ж мені тітка. За що ти зі мною так? 

—Ти мені такий родич, як чорт козі дядько, — фиркнула у відповідь роботиха і презирливо кинула зневажливий злостивий погляд на Стефа. — Мій дід твоїй бабці носив кізяк у шапці!* Хех-хе, — і люто засміялась. 

—Чого ти хочеш? — опустивши погляд додолу, приречено запитав Стеф. 

—Отак би й одразу, — вказала у бік зруйнованої прибудови і командирським тоном стала наказувати: — До вечора, щоб полагодили, як нічого й не було.  

—А нагодувати? — ледь встиг ускочити у розмову Стецько. 

—Хлясь! — як враз Анісія і його щедро нагородила кількома товчениками. — Наївся? — потираючи руки, глузливо запитала людиноподібна. — Чи дати ще добавки? — у відповідь Стецько лиш розчаровано розвів руками.  

—Му-у-гу-у-у! Му-у-гу-у-у-у! У-у-у-у-у! — ні з того ні сього Опанас раптом як завиє і, мов навіжений, стрибаючи навколо пенька, взявсь здирати з себе сорочку.  

—Який ґедзь тебе вкусив?! — Анісія схвильовано глянула на хлопця. 

—У-у-у-у, — немов оскаженілий, Опанаско вже ледь не витанцьовує гопака.  

—Та що ж таке? — із занепокоєнням мовила людиноподібна і підійшла до хлопця.