Розділ 21. Карма

Ранкове сонячне проміння разючим спалахом протислось крізь строкатий візерунок на фіранках і щойно торкнулось білесеньких стін, як враз у кімнаті все навкруги залились танцюючим сяйвом. Відблиском осяяло кожен куточок у хаті, кольорами веселки заграла мальована піч, а орнаменти на ній немов ожили і стали рухатися. Ще трохи і півень почне клювати своє зерно, дівчина з коромислом ще мить й посміхнеться і зробить ще один граційний крок, а кіт ось-ось прокинеться, витягнеться на спині і, що трактор, замуркотить; а жайвір, що сидить на квітці, от-от розправить свої широкі крила, зірветься і полетить. Услід за жайвором дали про себе знати жовтороті горобці під стріхою, а трохи повіддаль відлуння глухого удару... Що? Остаточно прокидаюсь і, згадавши усі наші вчорашні з Анісією пригоди, розумію, що сьогоднішній ранок вже за замовчуванням не обіцяє нічого доброго. Ще мені, як мені, а от що з Опанаском буде, то напевне лише одному брандмауеру* відомо.   

Виходжу на ґанок і бачу, як Анісія взяла під пахву колоду і нею двері повітки вибиває, а тим часом Опанаско, опинившись у пастці, з протилежного боку тихцем намагається ножівкою дощечки розпиляти. Але чи встигне він звідти вибратися? Роботиха зі злості вся розчервонілась і лупить дровинякою у двері так, що вони ось-ось на друзки розлетяться. Від усвідомлення усього жаху, що зараз відбувається смайлики б спершу повитріщали очі, а потім, щоб і їх Анісія не взяла в розробку, дали би такого драпака, що лиш курява позад них лишилася. 

—Гуп! Геп! — кожен механічний рух людиноподібної був вже як на автоматі і супроводжувався грубою лайкою та прокльонами. — Щоб ти здох, як ще був маленький! Колорадський жук недобитий! — і знову як гепне. — Розчавлю, тільки-но попадись мені до рук! Опудало-недобиток! Прикінчу! — і знову як вдарить колодою, що аж повіткою затрясло, а двері, наче вросли у одвірки, міцно тримаються рами і в жодному місці ані тріснуть, ані рипнуть.  

Людиноподібна сплюнула наліво, зачортихалась, сіла на пеньок і намагається лестощами Опанаска з повітки виманити, та акторська гра її підводить. У її розмові дуже вирізняється єхидство та злоба: 

—Опанасочку, виходь любий, — дістає Анісія з-за пояса хустку і витирає піт з чола, а потім навсидячки пригинається низесенько до землі й зриває лист подорожнику, добряче його зминає у руці і прикладає до синця, що багряно-бузковою плямою спух на скроні та навколо ока. — Синку, виходь, — роботиха вже ледве стримує в собі гримучу суміш мстивої люті та жовчі. — Виходь, що ти, як те неслухняне лоша, брикаєшся. По доброму ж прошу.  

У відповідь — тиша. Опанаско ж не дурний, щоб так легко повестись на вмовляння і дати про себе знати, принишк у купі сіна і не ворухнеться. Логічно, що психіка, чи нейронна струкрура, чи ще там що, у людиноподібної не витримує. Вона вже більш роздратованим голосом промовляє:  

—Опанасочку! Музико-музиченьку, виходь до нас. Заграєш нам, а ми затанцюємо, — а у самої очі злобою вже не те що горять, а палають. Трапився би хто невгодний роботисі на очі, то в долю секунди спопелила б і мокрого сліду би не лишила. Потім Анісія починає рухатись у бік повітки, дорогою схоплює дебелого колуна і як грякне ним у двері, що повіткою знову аж затрясло і стіни дощатий перестінок затріщав, а двері стоять каменем і не сколихнуться. А Опанаско у свою чергу часу не гає, вчув недобре і ще активніш прийнявсь ножівкою деревину вже не спилювати, а нашвидкоруч коцати. Тут або пан, або пропав, якщо хлопець не встигне вибратись з пастки, що спершу здавалась йому надійним прихистком, то буде йому ой як непереливки. Анісія знову як гахне у одвірки важкезною громадиною: 

—Гах! Гех! — відлуння від такої сили удару рознеслось на всю вулицю, а потім поширилось долиною аж попід самий берег річки, вдарилось об товщу води і бумерангом відзвук знову повернувсь у наш двір. — Гуп! Гуп! — роботиха вже чим тільки може, тим і лається на Опанаска: — Щоб ти сказився! Бодай на тебе Див прийшов!* — і знову як грякне у одвірки. — Щоб тобі до завтра не дожити! Виродок собачачий, бодай тебе вихором винесло! Та бодай тебе дідько сколов! 

На Анісію зла-злюща така, що на неї страшно і глянути, ще трохи і повітку рознесе, а потім і до Опанаска добереться й пошматує на клапті.  

—Гах! Гуп! — роботиха вчергове хвацько замахується колуном, і одвірки врешті видали звук. Тріск спершу був слабким, але після чергового удару важким інструментом став не те що явно виділятись серед загальної картині галасу, а зазвучав більш виражено для вуха. Людиноподібна зрозуміла, де слабке місце і стала гупати дубиною вже більш цілеспрямовано та з певною методичною інтенсивністю. 

—Трісь! Гу-у-уп! Гех! Хрусь! — відчуття, що ослабли вже не лише самі одвірки, а й вся забудова ще трохи і затріщить по швам. — Бодай ти на воротях повісився! Та бодай ти землі родючої наївся й тебе в клоччя рознесло! — і знову як замахнеться. — Щоб тобі собаки марша грали!  

Роботиха так гупала без перестанку ще хвилин п’ять, і врешті-решт очікуване сталося, але не так, як гадалося. Повіткою дуже затрясло і констукція подалась убік, потім як затріщить і за долю секунди прибудова розсипалась на дрюччя, а двері як стояли, так ні в яку сторону і не зрушили зі свого звичного місця. А з Опанасом що?! Свята Геолокація, врятуй і збережи його безневинну душу! 

—Хай йому грець! — Анісія від злості вже себе не контролювала і гепала у одвірки до тих пір, аж доки двері на друзки не розлетілися. Потім, аби перепочити, людиноподібна сіла на пеньок, гукнула до мене і навіть посміхнулася: 

—Етно, принеси, будь ласкава, води. Спрага зовсім замучила, — дивовижно, наскільки швидко емоційний фон роботихи здатен гнучко адаптуватись під конкретну ситуацію та людей. Тут вона тобі на чім світ стоїть шле прокльони, а у інший бік може навіть дуже мило посміхатися і ласкаво розмовляти. Контраст — вражаючий і це мене найбільше лякає. З точки зору логіки цьому явищу можна дати два пояснення. Або у роботихи глюче програмне забезпечення, або ж навпаки вона настільки ідеальна і здатна не лише до багатозадачності, а також спроможна щось на своєму нейронно-психологічному рівні відчувати і відповідно реагувати на зовнішні подразники, допускаю, що рецептори у неї в платах занадто чутливі, а звідси випливає причина її емоційної нестабільності та надмірної збудливості. Може бути й інше пояснення, але воно мені не відоме. Смайлики теж спантеличено розвели б у різні боки руки і не знайшли б що сказати.