Розділ 20. Музичний вечір

Біжимо сільськими городами. Анісія вже захекалася і почала від мене відставати, а я зрозумівши, що не знаю куди лечу, зупиняюсь біля гарбузів і чекаю, доки вона мене наздожене.  

—Туди, — вказала людиноподібна напрямок і присіла на гарбуза, щоб хоч трохи відсапатись. — Щоб я ще раз пішла до них на свято? — під час бігу у роботихи зовсім розпатлалась коса, повилазили усі шпильки, а мальв з нагідками зовсім як і не було. Та й у мене на голові вже не святкова зачіска, а бозна-що. Тепер нам шлях лише чагарниками та городами, аби, не дай Боже, на натрапити на людське око, бо засміють та ще й візьмуть на зуба і по всім селу про нас невість-що рознесуть.  

— Щоб ще раз, — Анасія прийнялась справляти на собі сорочку. — Та ніколи в житті, — потім різко затихла і впала долілиць у гарбузи та ще й мене за собою потягла.  

Від такої несподіванки я роззявила рота і ледь землі не наїлася. Добре, що спрацював рефлекс і у останні пів секунди встигла зреагувати і прикрити щелепу. Лежимо у гарбузовім листі, а роботиха на чім світ стоїть ромів кляне. Дочекавшись, коли людиноподібна вже трохи вигоріла і виговорилась, запитую: 

—А чому ми тут лягли? — і спльовую землю. 

—Ти диви, — Анісія вказує на чужий двір та вже похилого віку чоловіка з жінкою, які під грушею на розстеленому килимку чай п’ють і мило щебечуть одне до одного. — Ні, ну ти лише глянь на них, — прошипіла людиноподібна, потім у неї зненацька як засвербить у носі і вона брудними руками починає його терти, аби на всю горлянку не пчихнути і таким чином зовсім замурзала собі обличчя. Ой біда, у смайликів би від побаченого у кращому випадку прорізався би сміх крізь сльози, а у гіршому — могла б проявитись легка стадія роздвоєння особистості. 

—Та що ж там відбувається, — ніяк не можу допетрати, чому людиноподібна так страшно на них сердиться. 

—Що-що, — стала кривлятись Анісія. — Сивина у бороду, а біс в ребро, — і знову вказала на чоловіка та жінку, які, сидячи на килимку, мило про щось між собою спілкувалися. — Всі порядні люди вже встигли господарство попорати і по хатах сидять, а ці двоє, диви на них, — роботихою аж затрясло, — романтику розвели у себе під грушею. 

—Так у себе ж, — кажу. — Це ми в їхній город влізли. 

—Все одно, могли б це своє дійство у хату перенести, щоб люди не бачили, — і сплюнула у бік. — Страм який, — людиноподібній хотілось хоч і пошепки у гарбузах, але ще виговоритися, як раптом з килимка підвівся сивочолий чоловік і пішов до хати. Невдовзі повернувся, тримаючи у руці якийсь музичний інструмент і широку хустку, якою одразу ж накрив плечі своїй дружині. 

—О-о-о, — розчаровано мовила Анісія. — Це на довго, — луснула комара у себе на щоці і роздратовано прогарчала: — Будемо комашню годувати, доки вони одне одним не намилуються. 

—А як називається та штукенція, — витягую руку із злегка липучого та колючкуватого гарбузового листя і вказую на інструмент в руках чоловіка. 

—Домбра, — і важко зітхнула. — Зажди, зараз почнеться. 

Сивочолий чоловік поправив у себе на голові тюбетейку. Потім взявсь налаштовувати на своєму інструменті струни і врешті з-під його рук залунала дуже ніжна мелодія. Жінка підхопила ноту і в такт залилась соловейком.  

—Вай, — людиноподібна аж заслухалася піснею. — Які молодці Актам із Едигеєю. Зблизька ніколи їхнього співу не чула, а потім у себе на литці луснула чергового комара і враз прийшла до тями. — Краса красою, але доки ми дочекаємось, коли вони підуть до хати, то комашня нас точно з’їсть. 

—Якою мовою вони співають? — цікавлюсь, оскільки з їхніх пісень мені не було знайомо жодного слова. 

—Казахська, — мовила Анісія. — У нашім селі живуть близько десятка літ, а хто вони і звідки невідомо. 

Близько години подружня пара насолоджувалась співом одне одного, зрештою притихли, про щось між собою хвилин п’ять поперешіптувались і зайшли до хати. 

—Нарешті, — прогарчала роботиха і стала обтрушувати на собі спідницю. — Йдемо, бо темно вже, щоб чужі собаки на нас не напали, — і тільки-но робить крок уперед та як зачепиться ногою за гарбузове вудиння, та як упаде долілиць на землю. — Чорти б його все забрали, і ці гарбузи, і це вудиня, і ромів з їхнім весіллям, — всю дорогу Анісія була не в гуморі і кляла все, на чім світ стоїть.  

Проходимо повз город Палагни, як чуємо з нашого двору звучить цікава, ніби з чарівної казки, мелодія. Людиноподібна намагається розгледіти, що діється у дворі, але нічого не видко: 

—Невже доки нас вдома не було, хтось і в нашім дворі встиг справити весілля? — а проходячи повз вишняк як зачортихається. — Та нехай йому грець. Щоб того, хто це все понасаджував, разом з вишняком свята земля живцем поглинула і не виплюнула. 

Нарешті виходимо на свою грядку і тихцем стежкою чимчикуємо до повітки, а там Опанско всівся на пеньку і на дримбі грає. Мелодія славна, ніби з Карпатських гір, лунає на все село, але Анісія повернулась знервована і їй було вже не до музики. Роботиха мишею тихесенько підійшла до бідолашного музики та як гаркне йому над вухом. А той з ляку як скоче і ломакою як дасть Анісії по голові, а потім зрозумівши що і кому накоїв забіг у сінник і там зачинився. Роботиха ж, тримаючи долоню на скроні, вільною рукою махнула у його бік й рушила до хати, примовляючи:  

—Мольфар недороблений, — потім глипнула у бік повітки і прикрикнула. — Начувайся! З тобою вже завтра з самого рання матиму розмову, — і заойкала.