Розділ 19. На весіллі

Вже з Анісією майже дісталися до млина, як враз задрижала земля під ногам. Озираємось — вершники на гнідих конях скачуть, за четверть секунди зрівнялись з нами і блискавкою майнули у бік табору. Куряви стільки позаду себе лишили, що дихнути нічим. 

—Бодай ви були здорові, — знову стала пчихати людиноподібна і хусткою прикривати обличчя. — Щоб ви обгадились і води поруч не було! — Анісія висмаркалась, прокашлялась і продовжила сіяти їм услід прокльони. — Щоб вас новими штаньми у свіже багно викинуло! Побий вас сила Божа! — і ще раз як чхне.  

Роботи мені на віку різні траплялись, але щоб такі чутливі до порохняви* та квіткового пилку, то таке вперше. Невже розробники вживили у тіло цього андроїда щось на кшталт програми “Імунітет” і попутно з цим якісь приколюги по типу плат-відтворювачів цифрового імунітету та антиімунітету. Але навіщо навмисно створювати програмне забезпечення, що стимулює процес алергічної реакції організму нелюдини на зовнішні подразники? Кому потрібні кволі андроїди? Задля досягнення реалістичності? Поки для мене це питання залишається загадкою, але відповідь обов’язково знайдеться. Вже навіть не турбуюсь, якщо раптом виявиться, що я є частиною якогось наукового експерименту. Чим довше я знаходжусь у грі, тим більше вона мене затягує. Складається враження, ніби хтось невідомий з певним наміром перемістив мене у давнє минуле і я проживаю тут, хоч і віртуальне, але дуже цікаве друге життя. Які наміри того невідомого і хто він  — ані найменшого уявлення не маю, але якщо я вже потрапила до цього середовища, то рано чи пізно ця дивна шарада складеться воєдино, а поки моє завдання — спостерігати, аналізувати і потрошку систематизувати зібрану інформацію. І чи не найкращий матеріал я можу зібрати на весіллі ромів! На святі однозначно зможу поєднати приємне з корисним — і розважуся, і, якщо пощастить, знайду якусь зачіпку. 

Честь і хвала преподобному Тору*! Та щоб Даркнет* процвітав і розвивався! Невідомо хто все це дійство затіяв, але йому вдалося досягнути дуже крутого результату. Людей, та й не тільки людей, на весіллі тьма-тьмуща, а видовищ та розваг на кожному кроці стільки, що вже й Анісія не втрималася: 

—Матір Божа! — від захвату людиноподібна аж сплеснула в долоні, а її сірі очі враз набули кольору морської хвилі із переливом від блакитно-зеленого кольору до темно-ціанового. — Кого тут тільки немає?! — роботиха так розгубилася, що в неї ледь не випав з рук кошик з гостинцями, проте вона швидко прийшла до тями, віддала кіш мені й продовжила. — Мабуть лише самого чорта забули сюди запросити, — потім підняла руки до неба, вигукуючи: — Е-е-е-ех! Гуляти, най його все колесом, так гуляти! — і ми посунули углиб табору.  

Щойно пів кроку ступаємо у бік свята, як враз потрапляємо ніби у інший вимір. Всюди пісні, танці, напої, наїдки — ніби десь неподалік джерело достатку пульсує і всім присутнім благодать порівну роздає. Від такої високої концентрації щастя, що панує на цій локації, можна на радощах усі пікселі розгубити* і потім докупи не зібрати. Смайлики невтямки від усього побаченого у один голос би ахнули і завмерли, зачаровано спостерігаючи за дійством. 

Навколо така сила силенна людей, що аж у голові ледь не забило памороки, та ще й діти табуном бігають, але, як не дивно, місця усім вдосталь. Віддалено табір ромів нагадує модульне містечко, але більш компактне, а його колорит та урочистість ні з чим не зрівняти. Шатро за шатром розміщено так грамотно, що ніби й місця багато не займають і приміщень достатньо для життя та ведення побуту чималої кочової родини. Як же смачно пахне з боку імпровізованої кухні, де смажать м’ясо з грибами! А який аромат печеної картоплі! А запашна зелень! Мої смакові рецептори вмить зреагували. Та й не лише у мене. Не встигаю опам’ятатися, як Анісія вже тягне мене до шатра з наїдками. Вмить у моїй тарілці опинився добренний шмат шашлику, рум’яна картоплина, пригорща смажених грибів, салат, зелень та ще й скиба білого хліба. Цих продуктів мені вистачило б на три дні, а мені насипали, щоб у один присіст все ліквідувати. Дуже все смачне, вже й встигла втамувати раптовий напад голоду, а їжа у моїй тарілці як була, так нікуди й не дівається. Ой, не подужаю, хоч бери і неси з собою додому. Розробники, агов! Якщо це таке випробування, то я швидше лусну, аніж пройду цей кулінарний рівень. 

Раптом увесь табір стих і у центр локації вийшла наречена з батьками. Їм назустріч рушив наречений зі своєю ріднею, і почалися торги. Мито лише крутив вусом і піднімав ставки. Врешті вторгував собі за весілля два нових шатра, табун коней і скриню коштовностей.  

—Ач, — Анісія від подиву аж прицмокнула, — старий жук і тут знайшов собі вигоду.  

Роми радісно стали між собою перешіптуватися і тішитися прибутку, який принесла дочка барона для табору. Потім наречена вийшла трохи вперед і мовила до гостей: 

—Наш день настав, — і, як лебідка, махнула широкими полами рукава. — У таборі свято. 

Наречений зробив крок у бік нареченої і теж мовив своє слово: 

—Дякуємо дорогим гостям. Раді розділити нашу радість з усіма вами, — зняв капелюха і низесенько вклонився усім присутнім. 

Після виступу молодих заграли музики і пустились гості в танець з приповідками та піснями. “Селен, селен”* — усім селом ширилась дивна пісня ромська. Із шитків’ян ніхто й слова не розумів, але танцювали навіть ті, хто лишився вдома. Ба, навіть Палагна у своїм дворі витанцьовує славно, а Опанаско тим часом цурупалки гостряком догори понатикував вздовж паркану справно.  

—Дует молодих! — щойно мовить барон, і враз з радості як заплаче скрипка й мелодію тиховій рознесе долиною аж попід саму річку.  

Під чарівну мелодію цимбали молоді, що два гордих лебеді, пустились у весільний танок й свої перші куплети заспівав темноокий наречений: 

—Пхен манге те женяв,  

Пхен манге те атяв.  

Ке ві ту ман камес.  

Ашун,щей, со камав,  

Муро іло туке дав