Розділ 18. Знову суперечка

Любо-мило прогулюватись сільськими вулицями. Всюди обсаджено запашними мальвами, чорнобривцями, нагідками. Попід кожною плетенкою майорять високі соняшники, барвінок розпластався суцільним рядном. Обабіч дороги, ніби живою мозаїкою, встелено квітом маку, циній, любистку й повняків. Куди не глянь — всюди різнотрав’я. Загородою плететься в’юнкий хміль, буяє пишним листом ряст. А яке безмежжя ластатого подорожнику! А грициків стільки! А совиних сліз! Меліси та м’яти! Біля колодязя верба плакуча прихилилась до калини й багряним полум’ям зайнявсь вишневий сад. Городина вся, як намальована, а за полями виріс височенний вал і метушаться на нім, мов та комашня, люди, а неподалік випасаються коні. 

—Анісіє, що то за гора? — вказую на узвишшя. 

—То могила, — кивнула у той бік людиноподібна і прийнялась справляти на собі багро*. 

—Чия могила? — дивуюсь почутому, адже не розумію хто може бути похований у могилі такого гігантського розміру.  

—Та нічия, — байдуже махнула рукою роботиха і виставила уперед жовтий чобіт. 

—Як нічия? — ще більше дивуюсь. 

—Тому що там нікого не поховано, — на узбіччі Анісія пригледіла кущик мальв і підійшла до того краю.  

—Тоді чому те місце називається могилою? — второпати ніяк не можу. 

—Могила та й усе, — людиноподібна вже встигла облюбувати потрібну квітку і, зірвавши її, вчепила мені до віночка. — Скільки тут живу, стільки ця гора там і стоїть. Завжди її так називали. А чому? Мені невідомо. Земляний насип та й усе, — щойно поглянула роботиха у бік узвишшя, як враз її металеві очі набули бурштинового забарвлення і врешті побагровіли. — Горб дуже спадає на могилу. На нім ніколи жодна рослина не приживалась, нічого не росте й досі, тому в нашому селі людоньки так цю місцину і прозвали. 

—Те місце хоча б безпечне? — і вказую на людей, що на тім валу, неначе мурахи, комашаться.  

—Ніхто там ще не вмирав, — Анісія посміхнулась і на її обличчі враз проявились мімічні зморшки, зовсім як у людей. Ті самі “гусячі лапки” біля зовнішнього кута ока зовсім не псували її вроди, а навпаки підкреслювали доброту її характеру, щирість, а ледь помітні заломи на лобі засвідчили про небайдужість та надмірну емоційність її темпераменту. Що у людей, що у роботів — у кожного є свій внутрішній світ, який рано чи пізно відобразиться на зовнішності і в першу чергу на обличчі.  

—А що вони роблять на тім валу? — дивлюсь на узвишшя і не можу зрозуміти чим у тому дивному місці люди займаються. 

—Е-е-е, дитинко, — посміхнулась Анісія, — наш український люд до всього приспособу знайде. Як це так, щоб без діла сиротіло стільки вільного місця? Підводами на просушку люди туди возять скошену траву, щоб не спріла. Сіно з тієї місцини м’якеньке, дуже запашне і взимку є чим ласим прогодувати скотину. 

—Будинок Тарасовича, — мовила я, щойно вгледівши садибу старости, і зупинилась навпроти двору. — Можливо зайдемо? — цього чоловіка я бачила всього кілька разів, але він видавсь мені, як рідний. 

—Йдемо далі, — Анісія взяла мене під руку і спрямувала наш курс у бік млина, а потім мовила. — Де гарно приймають — не вчащай, а де не просять — зроду не бувай, — і кинула на мене свій важкий металевий погляд. — Закарбуй це собі на носі, дитинко, — у відповідь ствердно киваю. 

Пройшовши добрих кількадесят кроків від садиби старости все ж моя цікавість бере гору, тому, набравшись сміливості, запитую:  

—А до Тарасовича нам як, — у пам’яті намагаюсь відтворити почуте прислів’я, — не вчащати, чи не бувати? 

—А тобі це навіщо? — у людиноподібної аж побагровіли щоки. — Чи сподобався? Заміж тебе за нього віддати? 

—Ні, ні, — від почутого у мене аж нервовий дрижак почався. — Він мені, як батько, тому і запитую, — а подумки усвідомлюю, що під питанням залишається не лише ідентифікація моєї особистості, невідомо також хто мої батьки і чи є вони у мене. Хотілося б, щоб батько був розсудливий, як Тарасович, а матір’ю виявилась жінка справедлива, як Анісія, але з м’якішим характером і не така емоційна. Але, як кажуть, батьків не обирають, яких родичів знайду — то все моя рідня. Головне, щоб вони у мене були і знайшлися. 

—Не потрібно до нього части́ти з візитами, — людиноподібна стишила тон. — Тарасович завжди радий проханим гостям, але без запрошення нічого там робити і з порожніми руками нічого вештатися по гостям, — Анісія здійняла поперед себе кошик зі смаколиками, який ми зібрали у подарунок для молодят і хитро зиркнула на мене. — Чи ми йдемо з цим усім добром до старости, а весілля і без нас відгуляють? 

—Ні, — заперечую. — Дуже вже хочу весілля у таборі побачити. 

—Добре, — засміялась Анісія, а потім їй як зморщить носа і вона на всю вулицю як чхне. — Щоб ти, Мотре, — і вказала не незнайомий двір, — живцем горіла без вогню. Від твоєї амброзії, чи... чи ще... ще чого, — і знову як чхне, — ой, дихати важко, — і дістала хустку із картатого, запнутого на поясі, мішечка. 

У тім дворі господиня вийшла на ґанок, мабуть вчула мій з Анісією гамір на вулиці. 

—Здоровенькі були, — нам гукає. 

—Щоб у тебе, Мотре, в носі черви завелися, — гаркнула у відповідь людиноподібна і знову як чхне. 

—За що ти мене клятим словом хрестиш? — спускаючись східцями з ґанку та жінка ненароком як зашпортнеться, як понесе її усіма східцями, зупинилась лише стукнувшись головою об собачу буду. Пес з ляку вилітає з буди. Як заскавчить, як пустить дусту, та й обтелепав лайняком з ніг до голови свою господарку. 

—Так тобі і треба. Хе-хе, — злостиво зареготала Анісія. — Бодай тебе разом з твоїми бур’янами грім побив і блискавка спалила! Щоб над тобою сонце праведне не сходило! 

—Анісіє, — вся обгаджена собачачою несподіванкою, спираючись на буду, встала на ноги Мотря. — Ми ж з тобою ніби товаришували. 

—Хто? Я? — роботиха стисла долоні у себе на грудях. — Ніколи в житті. Я краще пса під хвіст поцілую, аніж з такою серухою, як ти, потоваришую, — і пхекнула.