Розділ 17. З Анісією жарти короткі

—Опанаско, — милуючись перед люстерком, гукнула Анісія.  

Хлопчина щойно вчув клич людиноподібної, враз виріс у одвірках і вже чекає на розпорядження.  

—Сходи на грядку, — наказує роботиха, — назбирай нам мальв, чорнобривців, маку, — її сталеві очі так і пронизують Опанаскову постать, а тому хоч би що, звик мабуть. — Насмикай кілька стебелець м’яти, а біля повітки зірви два кетяги калини, — і підвищила тон. — Зрозумів? 

Му-у-гу! — підтвердив той і вибіг на плесо*. 

—Етно, — мовила людиноподібна і, ніби сканер рентгена, з голови до п’ят обвела мене своїм холодним металевим оком, — давай я заплету тобі колосок, — і прийнялась мені волосся розчісувати. — Бабуся так колись мене у дитинстві заплітала, — туга та сум в голосі Анісії стрілою вп’ялись мені в серце. — Так! Все, — зненацька змінила вектор думки роботиха. — Косу заплітать — щастя-долю закликать, — мережить косу у мене на голові й примовляє. — Русу косу, доню, тобі заплітаю, щасливої долі бажаю, стрічка за стрічечкою вплітаю в кожне золоте пасмо надії й сподівання, щоб був талан й здійснились усі заповітні бажання*, — Анісія зробила останній виток й зафіналила "жито-пшеницю” блакитною стрічечкою. — Глянь, — тримає переді мною люстерко, — яка краса. Ще заквітчаємо тебе і будеш, як жар-птиця. 

Щойно відкрила Анісія скриню, як враз вогняними фарбами зайнялась вся кімната. Чого там тільки не було! Вишиті ромбами сорочки, мережані опинки*, безрукавки*. А багра*, запасок* й квітчастого плату* стільки, що можна все село одягти та ще й залишиться. 

—Обирай, — на витягнуту руку тримає людиноподібна дві довгі вишиті хрестиком сорочки. — Цю, — виставила вперед спершу праву руку, — чи ось такенька? — й сама розглядає сорочку, що у лівій руці. 

Тільки-но підходжу до Анісії за сорочкою, як на ґанку вчулась дивна метушня.  

—Му-у-гу! — протестує блаженний. 

—Ні, я! — як загарчить на того бідолаху Стеф і давай своїми незграбними клішнями кетяги калини з його рук видирати, але Опанас теж вміє стояти на своєму і з рук добра супротивнику не уступає. Стеф вже і так, і сяк, а хлопець, наче камінь, закляк. Врешті-решт трапилось так, як воно і мало статись, ягоди врозсипну попадали на землю, а на сорочках у обох хлопів полишались лиш червоні плями. У Опанаска вогнисте багро пломениться на пузі та рукавах , а Стеф примудрився загадити сорочку навіть на спині.  

—Як не вмер Гаврило, так його галушкою задавило, — свариться Анісія на ґанку. — Чого вже не поділили? 

—Му-у-гу! — побіг першим скаржитись нещасний. 

—Та я вам хотів квітів занести, — мовив Стеф і як замахнеться ліктем на Опанаска. 

—Ти недорікуватого не чіпай, — тупнула чоботом людиноподібна. 

—Та я теє... — той одразу ж став по відпрацьованій схемі виправдовуватися. 

—Та я теє, та я того, — перебила його роботиха і вже стандартно, ніби за заданим алгоритмом, почала кривлятись, але недовго. Потім перейшла на серйозну розмову: — Зуби мені не заговорюй! Чого хотів? 

—Та я... — Стеф ледь встиг мовити, а Анісія як тупне каблуком, як сиві очі на нього вирячить. 

—Кажи по ділу, — мовила людиноподібна і стала поправляти на собі плахту. — На весілля збираємось, на твої коники немає часу. 

—Якщо до діла... — Стеф хотів почати зі вступу. 

—Без багатослів’я, — перебила його роботиха, — коротко і по суті. 

—Їсти хочу, — і в цих словах було стільки болю. 

—А я тут до чого? — з’єхидничала людиноподібна. 

—Ти ж добра душа, — став лестити Стеф, аби, якщо не справами, то хоча б медовим словом задобрити Анісію. 

—Добра-добра, але не сьогодні і не для тебе, — і вказала на замурзаного Опанаска. — Бач, що зробив! 

—Так це все він, — той став провину на блаженного звалювати. 

—Хто? Опанас?! — ще більший галас здійняла Анісія. — Йди геть подобру-поздорову! — а той стоїть і, немов заціпенів, навіть не ворухнеться. Як наслідок, очі роботихи зайнялись багряно-сивим полум’ям, її показники рівня агресії перетнули усі граничні межі. Людиноподібна хапає в руки скалку і як лусне нею Стефа по макітрі, потім по горбу, потім ще по чомусь і так кілька разів поспіль. 

—Щоб ти не знав який сьогодні день, — муштрує Анісія бідолашного Стефа та ще й примовляє. — Бодай тобі кістки повикидало, — і скалкою його по лушпинню як трісне. — Щоб тебе грець змордував! Бодай тебе Свята Земля не прийняла! 

—Ай! Ой-о-ой-ой! — поскакав Стеф двором і причаївся за діжкою. 

—Думаєш, я тебе там не дістану? — гаркнула роботиха, прицілилась та як метне туди скалкою. 

—Боляче, — невдачливий “партизан” як завиє. — Ти мені ледь око не вибила. 

—Щоб у тебе більмо на тому оці вилізло! А краще на двох, — тримаючи руки в боки, кинула Анісія у бік Стефа ще кілька “лагідних” побажань, тупнула каблуком, крутонула спідницею і зайшла до хати. 

У хаті людиноподібна, наче й не було щойно гучної колотнечі, щось собі наспівує і милується перед люстерком. 

Емоційний фон цього андроїда явно не стабільний і якщо причина суто технічна, то недолік потрібно вирішувати негайно, оскільки проблема з програмуванням легко вирішується, а якщо заїв чи поплавило у системі важливий гвинт, то наслідки будуть невтішні, від слова зовсім. Не дуже хочеться носити квіти для Анісії до сміттєзвалища, або, якщо пощастить, до магазину протермінованих товарів. Агов, розробники! Ви де? Одній із ваших підопічних терміново потрібна невідкладна технічна допомога. Доречі, чому я так нервую? Можливо Анісія так запрограмована, але систематика її поведінки виводить нервову систему оточуючих, в тому числі і мою психіку, з ладу. Разом з тим, жодна технічна одиниця у цій грі ще не вийшла з ладу, а тому має право на життя версія, що все синхронізовано і працює у заданому темпі, а таким гравцям, як я, усіх тонкощів знати й не варто. У ситуації, коли нічого не зрозуміло, але цікаво, залишається лише вичікувати та спостерігати. У даному разі іншого виходу для себе я поки не бачу.