Розділ 16. Взаємозв’язок

Анісія порається біля печі, я нарізаю салат, а Опанаско на лежанці* товчеться й ніяк не примоститься: то сяде, то ляже, то якийсь мотузок знайшов і ним крутить, то ганчірку злапав і підкидає нею. Врешті-решт роботиха не витерпіла:  

—Опанаско, ти вже каменем ляж чи сядь. У мене від тебе аж у очах рябить, — і витерла піт з чола. — Або йди вже на вулицю, якщо тобі тут місця мало.  

Хлопець мугикнув і на лежаку як був, так сидьма і заціпенів. Тільки-но Анісія береться за начиння, як він знову щось там собі вошкає. Людиноподібна вчула метушню, глядь у бік Опанаска, а він раз — і, як скульптура, завмер й не дихне навіть. І так кілька разів поспіль до тих пір, аж доки не дійшла в печі картопля з грибами у сметані.  

Чого у нас тільки не було на столі! Білий хліб, печена картопля із зеленню, гриби із рум’яною запашною скоринкою та ще й узвар. Так смачно, так апетитно, що язика проковтнути можна. Жую, вже й розумію, що живіт повний, та все ніяк такої смакоти наїстися не можу. Потім Анісія дістала з печі пиріг з вишнями і подала до столу. Куди стільки їсти? Розробники! Агов! Ви знущаєтесь? Для чого випробовуєте мене такими смачнющими наїдками? Всьому є своя межа. Хоча у Опанаска, щоб попоїсти, очевидно немає обмежень. За дві щоки вплітає та ще й добавки просить. У застільних справах з цим андроїдом однозначно не позмагаєшся, їсть як не в собі.  

—Досить, — мовила Анісія до хлопця. — Ще луснеш, — і прийнялась тарілки зі столу прибирати. — А точніше у сіннику вивернешся і три дні звідти не вилазитимеш. Від ненажерливості до лінивства один крок. Йди надвір, попорай господарство. 

Опанаско у відповідь промугикав, вклонився і раденький вибіг на вулицю. 

—Він завжди такий був? — цікавлюсь. 

—Який? — робитиха ніби не второпала про що я. 

—Опанаско колись розмовляв? — деталізую. 

—Давненько я від нього не чула слова людського, одне лиш мугикання, — Анісія стала поправляти на собі плахту і було дуже помітно, що їй не хотілось розмовляти на цю тему. — Ніби й вів себе адекватно, доки роми не приїхали у село, а потім його наче підмінили. Обдер на собі одяг, скосив очі і став мугикати, як ненормальний, — сірі очі роботихи миттєво налились свинцем і побагровіли. 

—А чому у хлопця два імені? — дуже хочеться докопатися до істини. 

—Я і сама не знаю, — махнула рукою людиноподібна. — Спершу всі називали його Пилипком, а після того, як хлопець почав дурнею страждати, перейменували на Опанаса і з того часу це ім’я ніби до нього приросло, — у Анісіїних очах був такий жаль, зовсім як у людей, така щирість та емоції. Потім роботиха, ніби після недовгого перезапуску, прийшла в себе і змінила вектор нашої розмови: — Етно, будь добра, винеси лушпиння, — вказала на кошик з відходами. — Ще трохи і всю хату засмердить. 

Виходжу до купи з гноєм, аби викинути шолупиння, як бачу — Опанаско сидить на пеньку біля повітки й обтешує дрючка. Підходжу ближче, а він не зважає, ніби й справді чим важливим займається.  

—Що робиш? — розумію, що дурне питання, але з чогось потрібно починати розмову. 

А Опанас затято мовчить і далі собі майструє.  

—Для чого ти робиш гостряком ці дрючки? — вже й самій стало цікаво дізнатися, що він метикує. 

Нарешті Опанас відреагував, зняв капелюха й кинув на мене перекошений погляд. Якби він не кривив очима, умив обличчя, причесався, причепурився, замінив дрантя на нормальний одяг, то ніби й хлоп з нього ще нічогенький би був. Ніби навмисне дурня клеїть, або й справді мудрістю обділений, а я, наївна, і досі шукаю в ньому щось розумне. Знімаю з коси гребінець і тільки-но берусь причесати Опанаска, як помічаю у нього на скроні дивний шрам. Рубець, ніби під копірку зроблений, такий, як і у мене та ще й на тому ж місці. У даному разі навряд чи можна сприймати це за випадковість, але виникає наступне питання — чому у мене з Опанаском такий збіг? Окрім цієї локації, що ще нас пов’язує? Питань більше, аніж відповідей. Розробники! Агов! Ми з Опанаском хоча б не з ботоферми? Що означає наш знак? Можливо Анісії щось відомо?  

Вся на емоціях біжу до хати і ще у одвірках кидаю роботисі питання: 

—Анісіє, чому у мене з Опанаском однакові рубці на скронях? — нервак такий пробрав, що мною аж затрясло. 

Людиноподібна сиділа за столом і їла мовчки. Доки не вплела свій шмат пирога і не запила його узваром й слова не мовила, і лише, вставши зі столу, запитала: 

—А ти думаєш, що вже готова дізнатися правду?  

—Думаю, що так, — хоча десь глибоко в душі вже й сама починаю сумніватися. 

—Так, думаєш, — вираз обличчя людиноподібної став настільки восково-серйозним і її незворушність була занадто холодною навіть для робото-технічної форми життя, — чи упевнена, що хочеш знати? 

Знаходжу в собі сили та упевненість і відповідаю: 

—Упевнена, — у передчутті мене аж треморить. 

—Ну що ж, дитинко, — мовила Анісія і притулилася до теплої печі. — Сідай, — вказує на лаву, — розмова буде у нас не з коротких, — закотила під лоба очі і продовжила. — Я не знаю хто ви і звідки, але рубці у вас й справді однакові і знайшли ми вас на одному й тому ж місці, але в різний час. Ніби хто навмисне вас туди підкидає, — і перевела подих. — З тієї пори, як після Опанаска ще й тебе знайшли, то Стеф зі Стецьком щодня на те поле ходять, адже ви можете бути такі не останні, — людиноподібна зробила паузу, а її сірі очі набули жвавого яскраво-синього відтінку. — Що у тебе, що у Опанаска була глибока рана на скроні і ви були непритомні. Ніхто не відає, — людиноподібна розвела руками, — що з вами трапилось. Тарасович поставив вас на облік нашого села і тепер ви шитків’яни. За легендою ти — моя племінниця, сирота, з Шитінків, а Опанаска у селі представили як племінника Стефа, теж сироту, з Мережок, — Анісія перевела погляд на вікно, де було видно, як Опанаско крутиться біля повітки. — Я не знаю що з ним. Ніби все розуміє, але поводиться, як тупко. Ніби навмисне, — обличчя людиноподібної застигло у задумі і стало, як мармур, непорушне, а потім продовжила: — Він нічого не пам’ятає і ти теж, — і кинула на мене прискіпливий погляд. — Можливо ви щось приховуєте?